Мабуть, спершу росіяни сподівалися ось на що: аби змусити нас здатися, вистачить лише потужних сил, залучених до наступу на Карельському перешийку. Інакше важко зрозуміти, чому вони, розпочавши там операцію, дали нам 12 днів перепочинку на Свірському фронті і 11 — на Мааселькському перешийку, що уможливило перекидання чотирьох дивізій і однієї бригади на перешийок. Те, що ворог не зміг ефективно скувати наше військо у Східній Карелії та налетами авіації завадити нам перегрупуватися, мало вирішальне значення для боїв на перешийку, адже без свіжого підсилення наші задні позиції не вдалося б втримати.
Так само дивно, що супротивник після глибокого пробою нашої оборони біля Фінської затоки не скористався своєю перевагою, щоб скувати наші сили в центральній частині перешийка й перетяти комунікації на перешийку між Муолаан’ярві й Вуоксою. Якби це сталося, ми не мали б ані найменшої можливості відвести центр назад. Те саме стосується й перегрупування, здійсненого під час відступу, щоб посилити західну частину перешийка ціною послаблення східної. Замість маневрувати, супротивник сліпо встромився поглядом у географічний об’єкт Виборг. Брак оперативної уяви й маневровості, притаманний бойовим діям росіян під час Зимової війни, оприявнився й тепер і допоміг нам повторити той самий відступний маневр.
Коли ворогові стало зрозуміло, що нам вдасться побудувати оборону тіснини на сході від Виборга, він розширив план наступу, додавши до нього атаки на Виборзькій затоці й під Вуосалмі. Однак потрібні для цього сили треба було зняти і привезти, що пояснює, чому ці атаки не відбулися під час першої і найважчої фази наступу на ВКТ-позиції в останній тиждень червня. Якби це відбулося, ситуація стала б для нас ще неконтрольованішою.
Порівняно з наступом на Карельському перешийку, дії росіян у Східній Карелії були набагато гнучкішими. І десантна операція, і форсування стримувальних позицій заслуговують відзнаки з військового погляду.
Годі заперечити, що наші сили були напружені до краю. Це пояснювалося не лише величезною перевагою супротивника. За майже трирічну позиційну війну, під час якої нам довелося залучати військо до фортифікаційної роботи й відпускати солдатів для праці в рідному краю, вояки відвикли воювати. Тимчасом Червона армія з 1942 року йшла від перемоги до перемоги, набуваючи унікальних навичок наступу. До того ж наймолодшим солдатам бракувало досвіду війни, і велика частина особового складу пройшла бойове хрещення аж у червні 1944 року.
А ще ми впродовж цього наступу зауважили, у чому причини успіхів російської зброї на німецьких фронтах. Сила воєнної техніки росіян була в масовому застосуванні елітних частин і матеріальних засобів, якому ми не змогли чинити опір на місцевості на виборзькому напрямі, сприятливій для використання артилерії й панцеротанкової зброї. Ми не мали достатньо танкових частин і протитанкової зброї до того, як з Німеччини надійшло чимало ручної протитанкової зброї, а тому зокрема здавалося неможливим протистояти силами піхоти новим танкам Т-34. А коли ми мали і важку, і легку протитанкову зброю, а бої відбувалися на зручній місцевості, з’ясувалося: незважаючи ні на що, сучасно озброєного ворога можна зупинити. Гарним прикладом цього були вперті стримувальні бої в центрі перешийка і оборона ВКТ-позицій.
Ще під час відступу на Карельському перешийку я висловлював упевненість, що рух ворога можна зупинити, щойно військо відчує довіру до нової зброї. Я добре пам’ятаю епізод, який став у цьому сенсі поворотним моментом. Коли російські танки виїхали вперед поблизу Лейпясуо, деякі безстрашні командири й рядовики з 4-ї дивізії рішуче вилаштувалися проти сталевих страховиськ, перші з яких було виведено з ладу кількома прицільними пострілами з панцерного кулака. Решта танків повернули назад. Від того дня довіра війська до нової зброї стала очевидною. Упродовж кількох днів замість пригніченості з’явилася віра в свої сили і відродилося бажання воювати. Без сумніву, ця докорінна зміна настрою була вирішальною причиною того, що наше військо врешті зупинило наступ росіян на останній, уже дуже роздовбаній межі оборони.