Я хочу окремо наголосити, що навіть якщо Вашій зброї не судилося перемогти, Німеччина все одно житиме далі. Того самого не можна стверджувати про Фінляндію. Якщо цьому менш як чотиримільйонному народові буде завдано військової поразки, навряд чи можуть існувати сумніви, що його виселять чи винищать. Я не можу поставити свій народ перед такою перспективою.
Хоча навряд чи я смію сподіватися, що Ви визнаєте слушність цих моїх думок і аргументів, проте я хочу перед своїм рішенням надіслати Вам ці рядки.
Наші дороги, ймовірно, ось-ось розійдуться. Але пам’ять про наших німецьких побратимів завжди житимете тут. У Фінляндії німці направду були не представниками чужої агресивної держави, а помічниками й побратимами. Але й за таких умов становище чужинців пов’язане з труднощами й багато чого потребує. Можу Вас запевнити: за всі останні роки у Фінляндії не сталося нічого, що б спонукало нас побачити в німецькому війську інтервентів і гнобителів. Гадаю, що поводження дислокованої в північній Фінляндії німецької армії з місцевим населенням і органами вітчизняної влади ввійде до нашої історії як, мабуть, унікальний приклад коректних і щирих стосунків у таких умовах.
Я вважаю, що мій обов’язок — вивести свій народ з війни. Нашу зброю, щедрою рукою передану нам, я нізащо не можу й не хочу з власної волі повертати проти німців. Я сподіваюся, що Ви, навіть якщо Вам буде не до вподоби мій лист, хотітимете й намагатиметеся, як і я, а також усі фіни, врегулювати наші стосунки так, щоб не сталося будь-якого їх загострення.
Коли парламент схвалив пропозицію уряду розпочати мирні перемовини, треба було швидко діяти в Гельсінкі й Ставці, адже лишалося менш як два тижні, щоб німці виїхали з країни.
Генерал Дитль, молодявий і хоробрий командувач німецького війська, за кілька місяців до того загинув в авіакатастрофі в Німеччині. Його наступник, генерал-полковник Рендуліч, належав до цілком іншого типу людей — увічливий і уважний, але суворий і менш приступний. Саме перед тим, як було передано ноту німецькому послу, Рендуліч відвідав мене в Гельсінкі. Він сказав, що не може не висловити мені великої стурбованості тим, якого повороту набули події. За той короткий час, коли генерал-полковник командував військом у Лапландії, він устиг зауважити, що фіни чудові бійці, але годі заперечити, що й німці є безстрашними, а в разі потреби й нахабними в бою. Сутичка між фінами й німцями, без сумніву, переросте в жорстоку і криваву війну.
Незважаючи на цей погрозливий натяк, ми попрощалися з дотриманням заведених правил ввічливості. Німці вже якийсь час усвідомлювали, куди все йде. Це оприявнювалося зокрема в тому, що, за донесенням нашої розвідки, вони розпочали широкомасштабне будівництво стримувальних позицій по всій Лапландії.
Особисто я не боявся, що неминучі пертурбації в стосунках з Німеччиною спричинять кризу чи то в збройних силах, чи то серед цивільного населення. За останні роки фінляндський народ навчився мислити реаліями. На власному досвіді він переконався, що і наша країна є пішаком у політиці великих держав, і жодна велика держава не гребує використанням малих країн у власних цілях. Найкращим доказом цього були зміни в позиції Німеччини. Спочатку німці, бувши союзниками росіян, принесли нас у жертву на їхній вівтар; потім вони, коли це збігалося з їхніми інтересами, підтримували нас у міжвоєнний період 1940–1941 років. Обставини склалися так, що ця підтримка перейшла в побратимство. Хоч ми під час нього ухилялися від операцій, які не відповідали інтересам Фінляндії, і воювали лише заради власних цілей, стосунки між обома арміями були коректними. Крім того, спільна боротьба проти СССР допомагала розвіювати гнів громадськості за позицію Німеччини до і під час Зимової війни. Крок, який ми мусили тепер зробити, був болісним. Але ми не мали вибору.
Коли зважити на те, що 20-та гірська армія складалася не менш як з дев’яти дивізій, спеціальних підрозділів (загалом десь із 200 000 вояків), а також мала гігантські запаси техніки, можна зрозуміти, що вже з технічних причин було неможливо вивести її менш як за два тижні. Дислокована найдалі на півдні група, яка мала три дивізії на ділянці Ухта–Кестеньга, стояла за 200 кілометрів від найближчої залізниці, а нею ще стільки само треба було їхати до портів Ботнічної затоки. Існувало непогане шосейне сполучення з Норвегією, але від Рованіемі через Івало і від Торніо через Муоніо відстань до норвезького кордону становила близько 400 кілометрів, а незабаром осінні дощі розбагнили б дороги. А ще я не був певен, чи хоче генерал-полковник Рендуліч і його начальники полегшити наше становище вчасним виведенням свого війська.