Від імені всіх збройних сил — і гадаю, що тут я висловлю думку кожного чоловіка — я від щирого серця дякую нашим лоттам, чия саможертовна діяльність, зокрема й у найнебезпечніших місцях, залишиться повік величним взірцем для фінляндських жінок.
Зичу Вам усім успіху та щастя, яке зроджується на землі вільної Вітчизни.
Нехай провадить нашу долю Всевишній на благо Фінляндії!
Перед закінченням буремного 1944 року я заїхав до Міккелі, яке в трьох війнах гостинно приміщувало найвище військове керівництво, аби передати хрест Свободи, увічнений відтоді на гербі міста.
1945 року перед очільником та урядом Фінляндії постали величезні для наших умов завдання. Тягар мені тоді полегшив прем’єр-міністр Паасиківі, який від 17 листопада 1944 року звикло і вправно виконував відповідальні функції голови уряду.
На ще одного досвідченого державного діяча, який з визвольної війни був моїм другом, радником і помічником, генерала піхоти Рудольфа Вальдена, я вже не міг спертися: у листопаді 1944 року його розбив параліч, від якого він так і не оклигав.
Одним з найважливіших питань, яке потребувало негайного розв’язання, було оголошення парламентських виборів. Їх не відбувалося аж від 1939 року, і після евакуації населення знадобилася масштабна підготовча робота, щоб технічно забезпечити їх проведення, тож постала доконечна потреба швидко її зорганізувати. Вибори відбулися 17–18 березня без якихось негараздів. Комуністи на підставі угоди про перемир’я дістали право брати в них участь як політична партія. Завдяки цьому вони разом із лівими соціалістами утворили «народнодемократичну» групу, яка здобула 49 мандатів у парламенті. Від соціал-демократів пройшло 50 представників, Аграрної спілки — 49, Коаліційної партії — 28, Шведської народної партії разом зі шведськими лівими —15, а Прогресивної партії — 9.
Коли стали відомими підсумки виборів, уряд за звичною парламентською практикою подав у відставку. Прем’єр-міністром залишився державний радник Паасиківі, який сформував новий уряд на базі «червоно-зеленого блоку», тобто соціал-демократів, народних демократів і аграріїв. Зберегли своє місце представники Шведської народної партії та Прогресивної партії, які були в попередньому уряді. Програма урядової коаліції містила широкомасштабні плани радикальних суспільних реформ, які погано узгоджувалися між собою — з одного боку, прагнення до соціалізації, з другого — до розвитку дрібного хліборобства. Також у документі йшлося про зменшення кількості й суспільної ролі чиновників та інше, але в час цілеспрямованого керівництва прем’єр-міністра здійснення такої трансформації мусило зачекати.
Головним завданням під час моєї президентської каденції було й лишалося виконання приписів угоди про перемир’я. Найдражливішим серед них була прописана в 13 статті угоди вимога покарати призвідців війни.
4 лютого 1945 року під головуванням доктора Ейрика Горнборґа було створено комітет, який мав з’ясувати питання політичної відповідальності. Звіт комітету був з історично-політичного погляду гідним, але оминув юридичний бік справи, тому уряд попросив дати висновок найвидатнішого фінського правника, президента Каарло Столберґа. Він констатував, що осіб, які приймали рішення стосовно війни й миру, за правовою системою Фінляндії не можна за це притягнути до відповідальності. Це означало неможливість судити їх якось інакше, ніж видавши закон, який матиме зворотну силу, а така процедура суперечила б засадничим принципам західної правової системи. Єдиною інстанцією, якій можна було подати на вирішення питання такого ґатунку, був Державний суд, вирок якого мусив бути з наведених вище міркувань виправдувальним. Конституція Фінляндії теж не припускала створення спеціального суду, якому надавалось би право розслідувати справи, пов’язані з політичною відповідальністю, і ухвалювати в них вироки.
Схваливши 13 статтю угоди про перемир’я, з політичного погляду ми конче мали врегулювати це питання. Канцлер юстиції Тар’янне запропонував єдино можливий вихід — видати закон, який дасть змогу створити спеціальний суд. Відповідно до цього уряд зробив подання до парламенту, пропонуючи ухвалити закон про покарання призвідців війни.
Коли законопроект надійшов до мене на підпис, першою думкою було відмовитися передавати його до парламенту, зважаючи на висновки президента Столберґа. Проте така позиція спричинила б ускладнення, яке призвело б до загострення становища і дедалі більшого тиску росіян. Добряче все обміркувавши, я дійшов висновку, що єдина для мене можливість — це внести деякі зміни в текст законопроекту, які зроблять його приписи не такими неприємними.