Параграф 1 законопроекту визначав, що формою покарання буде виправна в’язниця, і поширював дію закону на кожного, «хто вирішально вплинув на те, що 1941 року Фінляндія вступила у війну спільно з Німеччиною проти Союзу Радянських Соціалістичних республік, а також Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії або перешкоджав під час війни досягненню миру». Я запропонував змінити текст так, щоб дія закону поширювалася лише на тих, хто в уряді сприяв зазначеним діям чи бездіяльності, а карою мали стати ув’язнення або виправна в’язниця. У § 4 я радив прописати норму, що порушувати судову справу має особисто канцлер юстиції, без можливості виставити замість себе когось іншого. І нарешті я запропонував, щоб загальні приписи щодо права помилування, яке належить президентові республіки, поширювалися й на осіб, засуджених як призвідців війни.
З такими поправками законопроект було подано на розгляд парламенту. Він, перш як ухвалити документ, у певних пунктах повернув первинний текст уряду, але залишив мої приписи щодо виду покарання і права президента на помилування.
Однією з причин, чому уряд і парламент Фінляндії восени 1944-го відхилили совєтські умови миру, було те, що репарації на суму 600 мільйонів доларів, які ми мали б сплатити товарами впродовж 5 років, за висновком експертів перевершували можливості країни. Тож на осінніх перемовинах ми зраділи, що суму було зменшено до 300 мільйонів, а термін сплати — завдяки сприянню британського посла в Москві, сера Арчибальда Кларка Кера — збільшено з 5 до 6 років.
Утім радість тривала недовго, адже під час детального обговорення питання репарацій з’ясувалося, що росіяни, хоч угода про перемир’я не давала їм на це ані найменшого права, зажадали робити розрахунки за рівнем цін 1938 року. Після того він зріс майже вдвічі, і та додаткова умова означала, що ті 300 мільйонів доларів фактично відповідали 600 мільйонам. Після впертих дискусій росіяни погодилися зафіксувати ціни машин і промислового обладнання на 15 %, а іншої готової продукції — на 10 % більшими, ніж передбачав рівень 1938 року. Навіть враховуючи це коригування, сума репарацій майже удвічі перевищила 300 мільйонів. Угоду про сплату репарацій було підписано 17 грудня 1944-го.
Найнеприємнішою несподіванкою став припис сплачувати 60 % репарацій продукцією металообробної промисловості і лише 40 % — товарами нашої домінантної експортної промисловості — деревообробної. До війни наша металообробна промисловість працювала майже без винятку на внутрішній ринок, і її частка в загальному експорті країни становила заледве 4 %. Тобто цю галузь промисловості треба було істотно розширяти. Потрібні для цього машини і більшість сировини Фінляндія придбала за кордоном, скориставшись насамперед шведськими й американськими кредитами, і репараційне постачання дуже залежало від вчасного надходження замовлених товарів. Це було особливо важливо через те, що Фінляндії довелося взяти на себе зобов’язання сплачувати за запізніле постачання п’ятивідсоткову пеню на місяць товарами того самого виду. Лише за перший рік штрафи сягли 253 000 доларів, і цю суму Фінляндія мусила додатково відшкодувати.
Що на практиці означало репараційне постачання для економічного життя Фінляндії, видно з того, що воно в перший рік становило аж 80 % нашого загального експорту. Ще очевиднішим стає їх вплив, коли зважати, що цей тягар ліг на країну, яка втратила 13 % національної власності (через умову віддати території) і понад 7 % робочої сили (її було вбито чи позбавлено працездатності). Кількість самих лиш інвалідів війни сягла 47 500. Фінляндія втратила в боях велику частину торговельного флоту, а коли до цього додати прописані в угоді про перемир’я передавання кораблів, довоєнний тоннаж поменшав на третину. Державний борг зріс від довоєнних 3,5 мільярда марок до 67 мільярдів станом на кінець 1944 року. Промислові підприємства, щоправда, зазнали порівняно невеликої руйнації, однак запаси сировини вичерпалися, а продуктивність була слабкою.
До вкрай обтяжливих репараційних вимог додалися й інші умови компенсації. Фінляндія мусила повернути воєнні трофеї й майно, вивезене з переданих теренів, а ще — відповідно до ухвали держав-переможниць у Потсдамі влітку 1945 року — німецькі кошти переказати Совєтському Союзу. Загальна сума цих претензій, під час визначення яких цілком проігнорували позицію Фінляндії, зросла до 60 мільйонів доларів. Сплата репарацій шкодила політиці, яку СССР провадив щодо Фінляндії, і коли сподівання на подальші іноземні кредити розвіялися, совєтський уряд усвідомив: треба полегшити репараційний тягар. В угоді, укладеній у січні 1946-го, термін сплати було продовжено до 8 років, а це означало, що річна сплата зменшилася з 50 до 35 мільйонів репараційних доларів.