Моє здоров’я, стан якого від початку 1945-го часто мінявся, настільки погіршало впродовж року, що восени мені довелося передати функції очільника держави прем’єр-міністру і прислухатися до поради лікаря переїхати в м’якший клімат, аби відновити сили. Подорож була до Португалії, і приготування відбувалося, як належить, з повідомленням країн, через які я проїздитиму. Рейсовий пароплав, яким я мав вирушити до Стокгольма, відходив 3 листопада о 8-й ранку.
Напередодні ввечері я ледве встиг лягти й вимкнути світло, як опівночі хтось подзвонив у двері. То був прем’єр-міністр Паасиківі, який прийшов просто від голови контрольної комісії Жданова. Той за годину до того запросив його до себе і сказав, що дізнався з газет про намір президента їхати за кордон. Однак президент — це політична фігура, яка не може залишати країну, не повідомивши про це росіян, а жодної інформації не надходило ні до контрольної комісії, ні до совєтського уряду, ні до російського верховного командування.
Паасиківі зазначив, що не існує жодних приписів, які завадили б президенту кудись їхати, і що функції очільника держави в такому випадку за конституцією автоматично переходять до прем’єр-міністра. Однак Жданов повторив своє твердження й додав, що «поїздка нашкодить Фінляндії».
У нашій розмові з прем’єр-міністром я зазначив, що мені довелося узяти на себе багато відповідальних обов’язків у віці, у якому я мав би право відмовитися від усіх офіційних доручень. Я втомився, і мені треба підлікуватися. Усе готово до поїздки, але я згоден відмовитися від неї, якщо вона нашкодить моїй країні. Я попросив прем’єр-міністра повідомити Жданова, що чекатиму на його відповідь до 8 години завтрашнього ранку і що скасування моєї поїздки приверне увагу, зокрема в країнах, де мене чекають.
Невдовзі прем’єр-міністр повернувся й сповістив: він одразу зустрівся зі Ждановим і той повідомив, що за інформацією з Москви, немає жодних перепон для поїздки президента.
Отже, запланована рекреаційна мандрівка могла відбутися відповідно до програми. Після оздоровчого перебування на атлантичному узбережжі я мав приємний обов’язок перед від’їздом з гостинної Португалії відвідати президента, генерала Кармону, і висловити йому подяку за всю доброзичливість, яку зустрів у його країні. Президент ґречно прийняв мене в давньому палаці, інтер’єр якого говорив про блискучу історію Португалії як морської держави. Дуже цікавими були й мої зустрічі з прем’єр-міністром Салазаром, молодявим, спокійним і скромним чоловіком, про чию успішну працю на благо Португалії говорили й далеко за межами країни.
Повертаючись на батьківщину, я зненацька занедужав, і мені довелося поквапитися до Стокгольма на консультацію з моїм лікарем, професором Нанною Свартц. Зі Стокгольма я поїхав просто до Гельсінкі, де ліг у лікарню Червоного Хреста.
Цей прикрий підсумок рекреаційної мандрівки став для мене великим розчаруванням, але з фактами нічого не вдієш. Найближчими місяцями я не міг виконувати обов’язки очільника держави, хіба якщо це вдавалося б робити з лікарняного ліжка.
4 березня 1946 року я надіслав урядові листа, долучивши до нього лікарську посвідку, у якому повідомив, що вирішив подати у відставку через погіршення стану здоров’я. Я також додав, що вважаю завдання, для виконання якого погодився обійняти пост очільника держави, з мого боку в найістотнішій частині здійсненим, адже завершився судовий процес над призвідцями війни та оголошено вироки. З умов угоди про перемир’я залишилися лише ті, для виконання яких знадобиться не один рік. Своє рішення я хотів довести до відома уряду, щоб він міг вдатися до відповідних заходів.
Звістку про те, що я вирішив залишити посаду президента республіки, оголосив фінляндському народові прем’єр-міністр Паасиківі. Він зачитав мого листа на радіо і додав до нього таку заяву:
Ім’я президента Маннергейма навіки вписано в історію нашої країни. Пронісши на своїх плечах важкий тягар на службі країні, він у серпні 1944 року, керуючись одностайним побажанням фінляндського народу, обійняв відповідальний пост президента республіки. Під його орудою і завдяки його авторитету нашу країну було виведено з війни. Ніхто інший не міг би тоді виконати цю місію, бо ніхто, крім нього, не мав довіри серед більшості народу. За цю, як і за всю іншу самовіддану працю на благо країни, фінляндський народ глибоко вдячний президентові Маннергейму. Коли він тепер через підупале здоров’я вважає, що мусить залишити посаду президента, подяку нашого народу йому треба висловити публічно. Президент Маннергейм може йти на цілком заслужений відпочинок з усвідомленням, що фінляндський народ не забуде великих послуг, які він зробив батьківщині. З ним довіку залишаться найкращі й найщиріші зичення нашого народу.