Однак противагою цих позитивних чинників було чимало інших, які дуже увиразнювали те, у чому ми поступалися супротивникові. Зокрема впадала у вічі диспропорція в людському ресурсі. Наші можливості поповнити військо вишколеним резервом були вельми малими. Як я вже зазначав, дуже серйозні вади існували в матеріальній готовості до війни. Протитанкової оборони фактично не було, а зенітної й важкої артилерії ми мали лишень кілька батарей. Брак запасів боєприпасів, пального і мастила видно з наведеної далі таблиці, яка демонструє, на який час, за розрахунками, їх могло вистачити відповідно до витрати у воєнний час.
Техніка військово-повітряних сил не сягала навіть половини штатної кількості, а резервних літаків не було. Нестача засобів зв’язку становила 45–100 %, і здебільшого все, що ми мали, уже застаріло. Бракувало саперних засобів, а запаси колючого дроту, 1500 тон для мирного часу, було цілком використано ще впродовж жовтня й листопада. Постала гостра потреба в протитанкових мінах.
Що стосується одностроїв і амуніції військовиків, нестача становила в середньому 80 %. Унаслідок цього польова армія, прибуваючи до місць зосередження, загалом була вбрана в цивільне, а кількість наметів відповідала лише маленькій частині потреби. Майже так само погано було з ліками, але існувала змога заповнити цю прогалину запасами, наявними у країні. Фінляндський Червоний Хрест зміг надати збройним силам 10 сучасно обладнаних польових шпиталів і багато матеріалів.
Слабкою і недостатньою була й організація промисловості, яка мала відповідати за поповнення матеріальних засобів. Ще 1931 року Рада оборони ініціювала чимале збільшення виробництва Державного набійного заводу, але план підвищити продуктивність до 20 мільйонів набоїв на місяць відповідно до програми основних закупівель не встигли реалізувати до початку війни. Не вдалося розширити й Державну порохівню. Те саме стосувалося й реорганізації виробництва Державного рушничного заводу, на якому лише після укладення миру налагодилося виготовлення чудової 20-мм напівавтоматичної протитанкової рушниці, яка мала б неоціненне значення на Зимовій війні. Що стосується Державного артилерійного заводу, ситуація з ним була трохи ліпшою. Після перебазування до Ювяскюлі, де його частково розташували в непробивній для бомб скелі, він міг у воєнний час певною мірою задовольняти потребу в 37-мм протитанкових гарматах. Приватна промисловість, зі свого боку, теж допомогла заповнити найбільші прогалини. Отож ми мали імпровізовану й слабку військово-економічну організацію, і незважаючи на всі зусилля, військових матеріальних засобів не вистачало навіть на доконечні потреби.
Диспропорція сил ще більше увиразнювалася, якщо порівнювати кількісний склад і вогневу міць фінської й російської дивізій. Фінська складалася з 14 200 вояків, тимчасом як російська — із 17 500. Остання мала два артилерійних полки (фінська — один), один протитанковий дивізіон (фінська — жодного), танковий батальйон із 40–50 машин (фінська — жодного) і одну сотню протиповітряної оборони (фінська — жодної). Вогневу міць дивізій наведено далі в порівняльній таблиці.
Отже, за автоматичним і мінометним озброєнням російська дивізія була в середньому вдвічі, а за артилерією — утричі дужчою, ніж фінська. Але якщо зважати, що росіяни — крім більшої кількості дивізій — мали чимало танкових підрозділів і артилерійного резерву, підпорядкованого безпосередньо найвищому командуванню, необмежену кількість боєприпасів і панування в повітрі, матеріальна перевага агресора стає ще очевиднішою.
Оборонні споруди, збудовані на наших кордонах, теж не були такого ґатунку, щоб якось серйозно вирівняти співвідношення сил. Вони мали вельми скромну конструкцію і, якщо не брати до уваги кількох винятків, містилися лише на Карельському перешийку. На межі оборони завдовжки 140 кілометрів було збудовано загалом 66 довгочасних оборонних точок, дотів, з яких 44 — на початку 1920-х. Останні вже застаріли і почасти мали невдалу конструкцію й розташування, решта були сучасними, але теж заслабкими, щоб витримати вогонь важкої артилерії. Нещодавно збудовані дротяні загороди й протитанкові перепони не мали великої цінності. Час не дав спорудити глибоко ешелонованих позицій, і їхній передній край здебільшого збігався з головною оборонною межею. Єдиними фортифікаційними спорудами, які щось важили, були берегові батареї, які захищали обидва фланги головної оборонної межі в районах Фінської затоки й Ладозького озера.