Атака почалася 27 грудня з усіх напрямів. Після запеклого бою, що тривав цілу добу, опір було зламано. Ворог, переслідуваний нашими патрулями, почав тікати озером Кіантаярві в північному напрямі до Юнтусранти під прикриттям танків та авіації. Однак озеро було таким широким, що не вдалось би ефективно завадити цій втечі лише вогнем піхоти. Щоб побороти замкнуту на Гулконніемі західну групу 163-ї дивізії (вона становила близько третини сил дивізії), було поставлено обидві батареї. 30 грудня придушили опір і цієї групи. У ворога полягло 5000 вояків, а ще близько 500 — потрапило в полон. Трофеї були чималі: 27 гармат, 11 танків, 150 вантажівок, 250 коней і багато піхотної зброї й боєприпасів — таке поповнення запасів дуже придалося погано озброєному й спорядженому переможцеві.
Далі настала черга 44-ї дивізії, головні сили якої контролювали близько восьми кілометрів Раатської дороги. 25-кілометровий відтинок дороги до кордону росіяни прикривали меншими загонами й патрульними танками. Дивізія зусібіч укріпилася для відбивання нападів, що їх вчиняли удень і вночі наші партизанські загони.
Полковник Сійласвуо поділив свої знеможені частини на кілька бойових груп, які по черзі діставали завдання безперестанно атакувати фланги 44-ї дивізії та одночасно перекривати їй дорогу до відступу на схід. Довгу колону було перетято в багатьох місцях, а далі знищено по частинах у боях, які тривали аж тиждень і в яких росіяни билися до загину. Лише невеликій частині ворожої дивізії вдалося вибитися з оточення і врятуватися, втікши за лінію кордону. Трофеї справляли неабияке враження: 70 гармат різного калібру, 43 танки, 270 автомобілів і тракторів, 300 одиниць автоматичної зброї, 6000 гвинтівок, 32 польові кухні і 1170 коней. Втрати ворога в живій силі не було змоги точно визначити, бо снігові замети вкрили на великому обширі і вбитих, і замерзлих на смерть. Кількість полонених становила 1300.
Перемога під Суомуссалмі теж стала підсумком сміливого й цілеспрямованого керування, невтомної витривалості війська, а також умілого використання місцевості і природних умов. Попри величезну перевагу, яку мав ворог, і мороз, що часом сягав аж 46 градусів, фінський солдат і тут зробив неможливе можливим. Командувач, полковник Сійласвуо, заслужив свої генеральські погони.
Викликають подив обережні й пасивні дії 44-ї дивізії за весь той час, коли 163-тя дивізія на віддалі лише п’яти із чимось кілометрів билася до загину. Щоправда, головні сили 44-ї об’єдналися з авангардом аж 27 грудня, але якби була бодай мінімальна заповзятливість, 44-та могла б від середини місяця надавати активнішу допомогу 163-й і цим дуже нашкодити нашим операціям.
Відтоді до кінця війни ворог так і не спромігся перейти в наступ на цій ділянці. Від планованого бліцкригу, метою якого було перетяти навпіл «підчеревину» Фінляндії, напевно довелося відмовитися після невдач. Унаслідок цього з’явилася змога поступово перекидати частину нашого війська на інші ділянки, щоб виконувати інші завдання
Бої під Толваярві й Суомуссалмі змальовано тут так докладно, тому що з тактичного погляду вони в цій війні стали найзнаменнішими і тому що вони вирішально вплинули на здатність народу до опору. Крім того, ці битви наочніше від багатьох інших подають реалістичну картину немилосердних умов, у яких точилася Зимова війна.
Упродовж грудня бойові дії й на інших напрямах Східного фронту почали дедалі більше розгортатися на нашу користь. Далеко на півночі, в Петсамо, ворога було зупинено під Геюген’ярві за сто кілометрів від узбережжя Північного Льодовитого океану, де батальйон протистояв дивізії. Завдяки арктичній зимі і довгим віддалям наше військо, навіть бувши слабшим, змогло вистояти на цій ділянці, а надто тоді, коли загрозу Петсамській дорозі з боку Салли було усунуто.
Підсилений танками й розвідувальним батальйоном російський полк, що належав до однієї з двох дивізій, які зайняли селище Салла, спрямував атаку через Савукоскі на село Пелкосенніемі. Якби росіяни здобули його, вони могли б і загрожувати Петсамській дорозі, і завдати удару через Кеміярві в запілля фінської частини, яка оперувала в районі села Курсу. Пелкосенніемі обороняла одна-однісінька сотня, якій спершу надіслали один запасний батальйон. Коли ворог почав атакувати переважальними силами, оборону врешті було підсилено одним недосить озброєним полком, який став до бою 18 грудня і обхідним маневром домігся розв’язки. Ворог панічно втік і покинув матеріальну частину, яка дуже придалася — зокрема 10 танків і 40 вантажівок, а також зброю й амуніцію. Після того він аж поблизу Салли спромігся знову вчинити опір.