Ще 20 грудня бій лютував від ранку до вечора, але проти ночі всі атаки було остаточно відбито. На оборонній межі й на підступах до неї лишилося 58 танків, з них 22 — важких. Російський командир панцеротанкового війська, перебігши на наш бік, назвав мотивом дезертирства те, що він «боїться брати на себе відповідальність за втрати». Загальна кількість танків, знищених на Карельському перешийку, зросла тепер до 239.
На головному войовищі наші частини вистояли проти переважальних сил набагато краще, ніж я міг сподіватися, і продемонстрували високий бойовий дух. За таких обставин було зрозумілим, що командування армії Карельського перешийка вважало слушним запропонувати контрнаступ. За нашою інформацією, російські частини були виснажені. Листи, знайдені в убитих і полонених, свідчили про велику втому. Можна було припустити, що ворожа артилерія принаймні тимчасово витратила весь боєзапас і його навряд чи можливо одразу поповнити, як і те, що танкові підрозділи потерпають від нестачі пального. І в танкових частинах, і в піхоті траплялися випадки, коли вояки відмовлялися ставати до бою. За розповідями полонених, багатьох було засуджено на смертну кару. Чимало поморозило руки й ноги. Стан тимчасової слабкості ворога спонукав до контрзаходів, щоб позбавити його можливості розпочати ще один наступ. А на бойовий дух нашого війська активні дії вплинули б позитивно.
Ідея контрнаступу з’явилася не вперше. Ще 11 грудня генерал-лейтенант Естерман запропонував наступ головними силами ІІ корпусу на фронті завширшки близько 45 кілометрів від Фінської затоки до озера Юск’ярві. Однак я вважав, що цей задум має мало шансів на успіх. Сили були занадто розпорошені, не кажучи вже про відсутність сталого контакту з ворогом і дуже непевне уявлення про його групування. Наступ міг стати просто ударом у порожнечу. До того ж війську було не до снаги без ефективної протитанкової зброї протистояти російській танковій масі в маневровій війні. Найкращий варіант — перечекати на оборонних позиціях навальну атаку, яка, у цьому я був певен, невдовзі розпочнеться.
Після того як бій за Виборзьку браму завершився очевидною поразкою для росіян, командувач армії повторив свою пропозицію. Його аргументи були переконливими. Під час бою під Суммою я 19 грудня дозволив йому, у разі глибокого вклинення, використати для контрнаступу 6-ту дивізію, дислоковану позаду суммської ділянки. Тепер дивізію поповнили одним піхотним полком берегової оборони й підпорядкували йому. Вона мала брати участь у контрнаступі під орудою командувача ІІ корпусу, у той час як сили частин п’яти дивізій атакували б ділянку між озерами Куолемаярві й Муолаан’ярві. Керівництво армії призначило початок наступу на 6:30 23 грудня.
Утім невдовзі з’ясувалося, що передумови для здійснення операції й цього разу не вивчили з достатньою ґрунтовністю і що в її плануванні замало уваги звернули на всіляку неузгодженість, яка часто — а надто в зимових умовах — виникає під час координації сил для такого широкомасштабного наступу. Найгіршим було те, що наші частини втратили контакт з ворогом після того, як ущух його наступ, а розвідкою знехтувано настільки, що ми майже нічого не знали про вороже групування. Унаслідок цього наступ не мав конкретної мети й виразного напряму головного удару.
Наступальні частини без особливого опору захопили передпілля, але, добуваючись глибше, вони натрапили на справжнісінькі танкові вагенбурги, які захищали позиції росіян. Перед ними наступ зупинився, бо протитанкові гармати не встигали за піхотою. Артилерія, для якої скупчення танків були ідеальними мішенями, не могла відкрити вогонь, бо не працював зв’язок. Більше, ніж будь-що інше, дався тепер взнаки брак сучасної апаратури для радіозв’язку. До того ж з’ясувалося, що було надано замало часу на підготовку, і це спричинило помилки й запізнення. За вісім годин після початку наступу надійшов наказ припинити його. Процес відведення війська не зумовив якогось серйозного намагання ворога вдатися до активних дій.