Подальше чекання дуже тяжіло і над військом, і над командуванням. Не було й тиші перед бурею, адже крім того, що наші позиції зазнавали повсякчасних локальних атак, ворог цілими тижнями і напосідав на них з повітря, і систематично обстрілював їх артилерією, зокрема й найважчими гарматами. Розтрощувалися слабкі вогневі точки й перепони, і раз по раз виходив з ладу дротовий зв’язок. Ворог знав, що ми не можемо замінювати військо на лінії вогню і що безперервне бомбардування й обстріли невдовзі виснажить їхні сили фізично і психологічно. Дійшлося аж до того, що навіть поодинокі люди не могли пересуватися позаду позицій чи в запіллі, щоб не зазнати атак з повітря. Через те весь рух шосейками й залізницею мусив відбуватися в нічний час. Стеження ворога за нашими позиціями, насамперед зі своїх численних аеростатів, утруднювало дії нашої артилерії. Це вселяло тривогу зокрема тому, що артилерія, незважаючи на обмежений боєзапас, дедалі виразніше ставала ядром оборони. Урешті-решт стало неможливо огрівати бліндажі, намети й будівлі в денний час, бо навіть найменший струмінь диму притягав до себе вогонь. Немов якими чарами ясна погода тривала тиждень за тижнем, а температура трималася на рівні близько 30 градусів морозу.
Упродовж грудня найбільшого натиску зазнавали 5-та дивізія під командуванням полковника Ісаксона на суммській ділянці і 7-ма дивізія під командуванням полковника Вігми на річці Тайпале. Обидві вкрай потребували заміни. На початку січня останню заступила очолювана полковником Паалу 6-та дивізія, яка до того перебувала в резерві, а тепер дістала нову назву — 3-тя дивізія. А ось вкрай виснажених оборонців на Тайпале, на жаль, не було ким замінити. 5-та дивізія, підсилена кількома окремими частинами, стала тепер головним резервом і подалася доробляти почату 6-ю дивізією фортифікацію на проміжній позиції між Соммее і залізничною станцією Кямяря на півдні від Виборга. Нещодавно сформовану з 1-ї запасної 21-шу дивізію, якій бракувало амуніції, наприкінці січня було переведено в резерв головнокомандувача у східну частину перешийка. Там вона теж дістала завдання виконувати фортифікаційну роботу між озером Кіймаярві й Ладогою.
Як розповідали полонені, росіяни хотіли вдатися до наступу ще в другій половині січня. Цей план відклали через лютий мороз. Однак щоб досягти розв’язки до березневого бездоріжжя, треба було поспішати. До того ж успішно початий наступ зробив би вагомішим зондування росіянами ґрунту для укладання миру наприкінці січня — на початку лютого.
1 лютого наступ розпочався на всьому фронті ІІ корпусу, з напрямом головного удару на Сумму. Артилерійний вогонь перевершив усе, чого зазнало до того наше військо. Те саме стосується й повітряних налетів за участю не менш як 500 літаків. Опівдні виїхали вперед танки, за якими пішла піхота під покровом димової заслони. Бій шаленів увесь день і подальшу ніч. Хоч ворог кинув у бій ще й підмогу, атаки було скрізь відбито.
Проте з’ясувалося, що то лише початок. По-справжньому великий наступ, теж спрямований на суммську ділянку, розпочався 6 лютого. Наступними днями фронт наступу розширився і в західному, й у східному напрямі. Росіяни вже навчилися «оркеструвати» взаємодію між різними родами війська. Про це свідчило, з одного боку, вправне узгодження артилерійного вогню з рухом піхоти, а з другого — високоточне керування цим вогнем з аеростатів і танків. А що росіяни не шкодували ні піхоти, ні танків, їхні втрати набували жахливих пропорцій. Бувало так, що чимало полків скупчувалися в невеликому районі, утворюючи щільну й нерухому масу, у якій навіть наші слабкі артилерійні обстріли лишали спустошливі сліди. Про масштаб втрат свідчить те, що протягом двох днів ми взяли в полон військовиків приблизно з двох десятків новоприбулих частин.
Новацією в тактиці наступу було те, що піхоту в багатьох місцях везли вперед на опанцерованих санях, які тягли танки, або на корпусі самих танків. Ще однією новацією стали вогнеметні танки, які били горючою сумішшю мазуту з гасом. Зокрема під Суммою й Тайпале, де військо тижнями недосипляло, скидалося на те, що досягнуто межі людської витривалості. Навіть з’ява танків, здавалося, не може розбуркати вояків. Не мали змоги відпочити й резерви, що їх кидали в одну критичну точку за одною.