На війні буває так, що навантаження, якого зазнають командири у критичних ситуаціях, стає занадто важким і змушує до їх заміни. Це стосується не лише фронтового командного складу, а, може, ще більшою мірою найвищих командувачів, які мусять приймати важкі й відповідальні рішення наодинці і вдалині від бойовищ, звідки надходять суперечливі й неповні відомості. Для цього потрібні несхибна інтуїція, реалістична уява й велика сила волі — напруження психічних і фізичних сил, яке для багатьох може стати надважким. Якщо військо, а надто на ділянках, які зазнавали найбільшого натиску, було тоді знеможене, то, звичайно, й витривалість нижчих і вищих командирів зазнавала важкого випробування.
Коли генерал-лейтенант Естерман подав клопотання про відпустку через хворобу, я 19 лютого поставив на його місце командувача ІІІ корпусу генерал-майора Гайнрихса, якому водночас надав звання генерал-лейтенанта. Від самого початку війни він майстерно керував обороною на сході перешийка і продемонстрував, що з нервами в нього все гаразд навіть у найскладніших моментах. Гайнрихса заступив генерал-майор Талвела, а командувача його групи біля річки Айттойокі — полковник Паярі.
У процесі змін, що відбулися в командуванні, вдалося зреалізувати план створення нової керівної ланки в центрі перешийка. Східний сектор ІІ корпусу (1-ша і 2-га дивізії) на південному березі Вуокси виокремили тепер у І корпус, очолив який командир 1-ї дивізії генерал-майор Лаатикайнен. Так було обмежено завдання для ІІ корпусу, і він міг зосередитися на захисті Виборга з околицями, твердині оборони всього Карельського перешийка.
Існувала небезпека серйозної кризи, адже в нас вичерпувався людський ресурс. Тож у цьому питанні ми мали зважати на можливу допомогу іноземних добровольців. У скандинавських країнах виник справжній народний рух на підтримку Фінляндії, і він дав набагато більше результату, ніж під час визвольної війни.
Зі Швеції цього разу прибуло приблизно 8000 вояків, які, щоправда, здебільшого не звикли орудувати зброєю. Тому доводилося витрачати дорогоцінний час на вишкіл, який відбувався в Торніо й Кемі. Командувачем добровольчого корпусу став генерал Ліндер, який у часи визвольної війни командував Сатакунською групою. Корпус складався з двох «груп» — кількісно великих батальйонів, підсилених артилерією і спеціальними підрозділами. Ще від середини січня шведські авіазагони й протиповітряні сили взяли на себе оборону північнофінляндського повітряного простору, і завдяки їм у другій половині війни матеріали безперешкодно постачали загроженою частиною залізниці Торніо–Оулу.
Шведські добровольчі загони були й деінде. У Турку три зенітні батареї брали участь в охороні міста й порту, а на деяких фінських суднах служили зенітники-шведи. Чотири польові батареї було безпосередньо відряджено на різні ділянки фронту.
З Норвегії прибули 725 добровольців, які долучилися до Шведського добровольчого корпусу. На фінляндській землі перебував і данський батальйон з 800 вояків, готових іти на фронт, але тоді саме настав мир.
Утім скандинавські добровольці були не єдиними, хто активно зацікавився Фінляндією і цінностями, за які воював наш народ. В «іноземному легіоні», Загоні Сису, який теж не встиг узяти участь у боях, перебували представники 26 національностей. Але чимало країн уже було втягнуто у велику війну, тому приїхати змогла лише невелика частина тих, хто зголосився. А коли до того ж Німеччина не дозволила транзит ні військових матеріалів, ні добровольців, доводилося робити великий гак морем через Англію.
Угорщина, регент якої адмірал Горті ініціював формування добровольчого корпусу, вела перед: там зголосилося 25 000 осіб. Проте зважаючи на небезпечне становище країни, угорський уряд дійшов висновку, що він може відпустити не більш як 5000, з яких до Фінляндії доїхав один батальйон добре вишколених бійців. Утім на фронт він не встиг потрапити, а щодо решти — вони або так і не виїхали, або їм довелося повертатися назад. Більше пощастило легіону американських фінів, який мав у складі 300 вояків і пройшов бойове хрещення в останній день війни. З Англії, яка й сама вже ввійшла у війну, теж зголосилося десь 2000 старших добровольців.