Загальна кількість іноземних добровольців на фінляндській землі сягнула приблизно 11 500 вояків. Якби була змога використати на фронті ці сили в повному складі, це стало б цінним поповненням наших резервів, які вже вичерпувалися. Але й так внесок шведсько-норвезького корпусу мав велике значення, і вже сама присутність іноземних добровольців підносила дух у нашій самотній боротьбі.
Питання з підмогою для війська на Карельському перешийку ставало в другій половині лютого дедалі пекучішим. Щоправда, на виборзьку ділянку прямувала 23-тя дивізія, але цього було недосить. Для оборони Виборзької затоки знадобилися свіжі й досвідчені сили. Щоб зняти частину війська, яке відповідало за Лапландію, я обмірковував можливість послати на Салльський фронт Шведський добровольчий корпус. А що його організація вже майже завершилася, ця думка визріла в рішення. Шведи були б там поблизу своїх баз і певною мірою боронили б власні кордони. Генерал Ліндер з ентузіазмом підтримав мою пропозицію, і 19 лютого було дано відповідний наказ. Заміна сил на Салльському фронті почалася 22 лютого, і вже за кілька днів один піхотний полк і два запасних батальйони змогли піти довгим маршем на головне войовище. Хоча на півночі від Ладозького озера повним ходом тривали бої проти мотті, ІV корпус теж дістав наказ зняти один окремий батальйон для оборони Виборзької затоки.
Коли до бою долучився і Шведський добровольчий корпус, відповідальність за оборону Лапландії перейшла від генерал-майора Валленіуса до генерала Ліндера, який тепер обійняв командування над трьома фінськими батальйонами на Салльському фронті, а також над бойовою групою на півдні від Петсамо. Командувачем фронтового війська призначили генерал-лейтенанта Нурденсвана, а начальником його штабу — генерал-лейтенанта, графа Еренсвярда, також учасника визвольної війни.
Наші шведські й норвезькі побратими гідно впоралися із завданням, яке раніше виконували п’ять фінських батальйонів — свідчення того, що Швеція й Норвегія, незважаючи на 130 років миру, усе ще були в змозі вишколювати відважних солдатів. Ми завжди із вдячністю пам’ятатимемо цей вияв північноєвропейської солідарності і з пошаною думатимемо про наших шведських і норвезьких бойових побратимів. Серед них треба окремо згадати підполковника Дюрссена, одного з творців добровольчого корпусу і першого з тих, хто поліг у його лавах.
Говорячи про людський ресурс, який мало наше оборонне відомство, не можна забувати про фінляндських лотт. Можливості вивільнити чоловіків для фронтової служби були б куди меншими, якби збройні сили не мали підтримки потужної організації «Лотта Свярд». 100 000 жінок у її складі стали до роботи і на фронті, і в тилу, самовіддано виконуючи різноманітні функції в медичній, господарчій, штабній службах і службі зв’язку. Важко уявити Зимову війну без колосального внеску цього жіночого об’єднання, яке стало прикладом для схожих організацій у багатьох країнах.
Те, що тривало зондування ґрунту для укладання миру, давало мені привід ще раз наголосити новому командувачеві армії Карельського перешийка: хоч би яким важким ставало становище, конче треба втримати проміжну позицію. І це вдавалося робити ще десять днів, упродовж яких атаки зазвичай було відбито. Лише поблизу залізниці фронт, незважаючи на контрудари, провисав. А що внаслідок цього могли обірватися комунікації з Виборгом, я врешті надав право командувачеві армії відвести І і ІІ корпуси на розташовану трохи ззаду позицію Талі–Вуокса. Цей маневр, розпочатий 27 лютого, теж відбувся за планом і без поспіху. Командування добре тримало військо в руках, і воно віддано виконувало завдання. Вправність фінського солдата в маневровій війні й тепер оприявнилася з усією переконливістю.
Задня позиція була через природні умови міцною, а Виборг з давніми фортечними ровами й фортифікаційними спорудами становив чудовий опорний пункт. Наше військо, щоправда, не воювало в населених пунктах, але це непокоїло мене менше, ніж думка, чи зможе виснажена армія зупинитися на третій межі оборони й закріпитися на ній. За тривалу військову кар’єру я не пригадував більшого навантаження під час відступного руху.
2 березня ворог зайшов у контакт із задньою позицією, але ситуація стала найкритичнішою не там, а біля Виборзької затоки. Крига витримувала навіть важкі танки, а прорізані ополонки знову швидко замерзали. Сніговий покрив теж був недосить грубим, щоб утруднити рух різним видам війська. Тож росіяни мали всі можливості посилити перевагу. Лише на південному заході від Уураса наступало щонайменше чотири дивізії за підтримки танків і авіації.