Однак незабаром з’ясувалося, що конче треба реорганізувати оборону узбережжя. 7 березня було створено нову керівну ланку, названу Гамінською групою, яку очолив генерал-майор Ганелль. Тепер у його підпорядкуванні перебувало військо і в західному секторі Виборзької затоки, і на прибережному відтинку звідти до Котки. Крім того, для підсилення йому надали кавалерійську бригаду, взяту із ІV корпусу, попри складну ситуацію на півночі від Ладозького озера.
Тим часом зондування ґрунту для укладення миру зумовило те, що 6 березня до Москви поїхала делегація. Тепер як ніколи треба було напружити всі сили, щоб надати дипломатії якомога більшу підтримку. У тилових центрах вишколу перебувало 14 батальйонів — наш останній людський ресурс. Тепер ці частини, забезпечені, наскільки дозволяли обставини, амуніцією і зброєю, дістали наказ зібратися позаду головного войовища.
Атаки на ділянці між Виборгом і річкою Вуокса дедалі посилювалися. Тепер новий осередок бою утворився під Вуосалмі, де ворог намагався переправитися через річку. На півдні і сході від Виборга оборона стояла непохитно. Найслабшим місцем задньої позиції була відкрита місцевість поблизу Талі, де супротивник міг посилити матеріальну перевагу і де йому таки вдалося відкинути наших оборонців назад на перешийок між озерами Кярстилян’ярві й Лейтимон’ярві.
Настав світанок останнього дня війни, 12 березня.
На Віланіемі розпочалася наша контратака, яка мала успіх. У двох місцях на сході, де ворог зайняв берегову лінію, ми відкинули його на кригу. Інші атаки росіян на узбережжі наше військо відбило, як і їхні спроби штурмувати околиці Виборга. На річці Вуокса всі атаки захлинулися, як і під Тайпале, який наприкінці ще зазнав інтенсивного артилерійного обстрілу. У цей останній день воєнних дій на Карельський перешийок, як я зазначав раніше, прибув іноземний загін, «Фінсько-американський легіон» — сотня вояків поспішила на допомогу колишній батьківщині.
Хоч тоді ворог мав на Карельському перешийку щонайменше 25 дивізій, останній день війни скінчився на цьому 170-кілометровому фронті тим, що всі атаки було відбито.
На головному войовищі ситуація загалом стабілізувалася, і наступ ворога досяг апогею. Найкритичнішим пунктом була Виборзька затока, але командування Берегової групи тепер міцно тримало військо в руках, і під Віланіемі розпочалася перспективна контратака. Наближалася пора бездоріжжя, дужий союзник. Ще кілька тижнів — і росіянам доведеться зменшувати активність.
На довгому Східному фронті ми теж контролювали ситуацію, а на кугмоській ділянці все йшло до чималого успіху наших частин — до остаточного здолання оточеної 54-ї дивізії лишалися лічені дні. Незгірший результат дав контрнаступ на півночі від Ладозького озера. 18-ту дивізію і 34-ту танкову бригаду було розтрощено. Так з’явилася змога перекинути частину сил для протидії свіжим дивізіям, які рухалися ладозьким берегом, а ще деякі — аби відвернути небезпеку на фронті на річці Коллаа, де кількість ворожих дивізій зросла з двох до чотирьох. Дві з них почали методично готуватися до оточення. Однак цей маневр не мав успіху завдяки нашим вчасно вжитим контрдіям, а також труднощам, які спіткали колони, що рухалися в лісовій глушині. Унаслідок цього було досягнуто певної рівноваги.
Що стосується матеріальних засобів і насамперед боєприпасів, з ними становище покращало, незважаючи на велику витрату в лютому й березні. Від січня зросла потужність вітчизняного виробництва й набрало темпів постачання з-за кордону. Було забезпечено потребу піхоти в боєприпасах. Хоч використання важких артилерійних набоїв від початку лютого щоденно перевищувало виробництво на багато тисяч, сувора економія дозволила нам назбирати запас для легких гармат, який відповідав двотижневій витраті.
Тож на останній стадії війни нашою ахіллесовою п’ятою стало не матеріальне забезпечення, а нестача вишколеної живої сили. Фронт видовжився, усі наявні сили вже було кинуто на передній край, і військо виснажилося. Чи зможемо ми стримати ворога, доки весняне бездоріжжя подарує кількатижневий перепочинок? Скидалося на те, що на довгому фронті, який пролягав лісовою глушиною, це можливо. Але на головному войовищі, де обороноздатність доходила краю, відступ здавався неминучим. А що потім? Дедалі проблематичнішим видавалося те, чи зможуть західні держави надати нам допомогу, а коли розпочнеться очікуваний наступ німців на захід, ми зовсім лишимося наодинці. Доки армію не розбили й ми мали дипломатичного козиря потенційної інтервенції Заходу, найрозумнішим було намагатися покласти край воєнним діям. Наша незламна сила опору — головна передумова розв’язки, яка зберегла б незалежність країни і врятувала б нас від загибелі.