Зі зрозумілих причин важко визначити, якою мірою політичне керівництво на вершині совєтської ієрархії відповідальне за суто військові помилки, зроблені в плані воєнних дій, в операціях і організації. Але, мабуть, є підстави стверджувати, що його вплив — як і вплив політруків у військових частинах — був чималим. Те, що кожен наказ мусив спочатку дістати схвалення політичного органу, звичайно, призводило до затримок і плутанини, не кажучи вже про послаблення ініціативності й бажання брати на себе відповідальність. Такий стан справ аж ніяк не обмежувався лише військом, але від 1935 року найінтенсивніші чвари були саме у збройних силах, які внаслідок чисток втратили найдосвідченіші кадри. Репресії зробили офіцерський корпус одноріднішим, але й знизили рівень освіти і компетентність. А офіцерів царських часів лишилося вельми мало.
Як стимулятор політичне керівництво було, безперечно, поважною силою. Це зокрема оприявнилося на першій стадії війни, коли політруки мали повертати порядок у частинах, дисципліна в яких похитнулася після невдалих атак, і коли доводилося всіма способами змушувати неохочі наступальні формації іти на штурм. Те, що оточені підрозділи не складали зброю попри мороз і голод, теж великою мірою було заслугою політруків. Вони переконували солдатів, що в разі здавання в полон їхні родини зазнають репресій, а якщо вони самі потраплять до рук ворога, на них чекають тортури і смерть. Численними були випадки, коли і командири, і рядовики воліли вчинити самогубство, ніж здатися в полон. А ще політруки втручалися у формулювання тактичних настанов, що з’являлися як реакція на перші невдачі. Унаслідок цього виникала чудернацька мішанина тактики й пропаганди.
Загалом у російському командному складі були відважні люди з міцними нервами, і вони не дуже переймалися втратами. Зокрема серед найвищих командних ланок відчувалася певна інертність. Це оприявнювалося у формалізмі керування і спрощеності оперативного мислення, яке не припускало маневрування й самостійності й вимагало вперто дотримуватися первинного плану, хай там що. Російська військова майстерність ґрунтувалася на техніці, тому була негнучкою, грубою, марнотратною і багато в чому спорідненою з англосаксонськими доктринами. Виразний брак творчої уяви відчувався тоді, коли мінливе становище потребувало швидких рішень. Звичним було те, що командувачі не спромагалися розвинути початкові успіхи й довести справу до розв’язки. Тому нашому війську на Карельському перешийку раз у раз вдавалося що в маневровій, що в позиційній війні відриватися й займати нові позиції. Спершу і взаємодія між різними родами війська була замалою, але в цьому росіяни із часом навчилися застосовувати набутий досвід на практиці.
Хоч суто тактичні дії супротивника були на слабкому рівні, він продемонстрував спроможність навіть на такому невеликому войовищі, як Карельський перешийок, маневрувати, а також забезпечити постачання набагато більшої кількості оперативних одиниць, ніж ми могли уявити. Посприяла цьому й сувора та малосніжна зима, адже дороги витримували навіть найважчу техніку й була змога торувати нові шляхи по кризі й болотах. На довгому фронті, який проходив у лісовій глушині, умови — дорожня мережа, віддалі й кількість снігу — були геть інакшими й дуже утруднювали і операції, і постачання.
Російський піхотинець був відважним, витривалим і невибагливим, але безініціативним. На відміну від фінського супротивника, він належав до масових бійців, і, втративши зв’язок з командуванням і товаришами, не міг діяти самостійно. Через те росіяни, зокрема на початку війни, посилали своє солдатство здебільшого в масові атаки, і це, бувало, призводило до того, що після зустрічі з кількома добре розташованими одиницями автоматичної зброї останні стинали напасників упень. Попри це хвилі атак накочувалися одна за одною, з таким самим підсумком. Траплялося, що в перших грудневих боях росіяни прямували на фінські мінні поля з піснею, вишикувавшись густою розстрільною і навіть узявшись за руки. Скидалося на те, що їм байдуже до вибухів і прицільного вогню оборонців. Дивувала фаталістична покірливість, якою вирізнялася піхота. Російський солдат не був сприйнятливим до зовнішніх впливів і швидко оговтувався від тимчасового приголомшення.
Пояснення згаданого вище явища — що піхота оборонялася до загину навіть у вкрай безнадійних ситуаціях — теж пов’язане з російською психікою. Воєнній історії відомі дуже нечисленні випадки такої впертої витривалості, і демонстрували її первісні народи. Хоча до цього має стосунок політичний терор, але пояснення, мабуть, треба шукати у важкій боротьбі російського народу з природою. Із часом це виробило незбагненну для європейців здатність терпіти й витримувати нестатки, а також пасивну сміливість і фаталізм, який відігравав — і досі відіграє — свою роль і в політичному розвитку.