Єдиним пунктом нашого терену, дорога до якого не проходила територією наших західних сусідів, було Петсамо. Попри великі труднощі через те, що ворог окупував цей район, плани операції проти Петсамо, звичайно, заслуговували на щонайбільшу увагу. Детальне обговорення варіантів відбулося з полковником Ґаневалем, головою французької військової місії, присланої до моєї Ставки. До того ж на першій стадії війни здавалося можливим виокремити достатні сили на півдні й дати їм завдання об’єднатися з військом, що десантувалося на півночі.
Плани надати допомогу Фінляндії завжди ініціювала Франція, де громадська думка обстоювала ефективніші дії. Давній вояцький народ не міг байдуже спостерігати за нашою нерівною боротьбою. Невдовзі ми дізналися, що французьке верховне командування ще від середини січня виробляло широкомасштабний план надання допомоги, який містив десант війська західних країн до Петсамо, а також зайняття деяких морських і повітряних баз на західному узбережжі Норвегії. Згодом з’ясувалося, що заразом на обговоренні була й пропозиція захопити шведські залізні копальні.
У міру того як війна тривала, не даючи очікуваної швидкої розв’язки, совєтський уряд почав усвідомлювати, що напад на Фінляндію — це набагато складніша справа, ніж було розраховано. Майже два місяці атаки росіян на Карельському перешийку не давали результату, а на інших ділянках агресор зазнав важких поразок. Крім того, громадська думка у світі й плани надання допомоги почали набувати дедалі виразніших обрисів. Військова окупація всієї країни, для чого було створено «народний уряд» Куусинена, здавалася вочевидь занадто далекою метою. Отож у цьому становищі Кремль дійшов висновку, що бажано прозондувати можливості покласти край війні на вигідних для СССР умовах.
Усі наші спроби зв’язатися із совєтським урядом до того часу не давали результату, тому особливо дивним було те, що 29 січня 1940 року він звернувся до міністерства закордонних справ Швеції, щоб за його посередництва довести до відома фінляндського уряду таку заяву:
СРСР в принципі не заперечує проти укладення мирної угоди з урядом Рюті–Таннера.
Перед тим як почати перемовини, конче треба знати, що саме уряд Рюті–Таннера готовий запропонувати віддати.
Якщо радянський уряд не матиме повної певності, що існують засади для початку перемовин, марно казати про яку-небудь угоду. Але конче треба взяти до уваги, що вимоги радянського уряду не залишатимуться в межах умов, висловлених у Москві під час перемовин з панами Таннером і Паасиківі, адже після цих перемовин пролилася кров з обох боків. І ця кров, пролита проти нашої волі і не з нашої провини, вимагає додаткових гарантій безпеки кордонів СРСР.
Треба також взяти до уваги, що обіцянки, які радянський уряд дав урядові Куусинена, не можна застосовувати до уряду Рюті–Таннера і що радянський уряд не може погодитися на те, щоб дати їх урядові Рюті–Таннера.
Ця заява, про яку я довідався аж після того, як її обговорив уряд, надійшла 30 січня. Її текст свідчив, що Кремль, дистанціюючись від уряду Куусинена, усуває першу заваду на шляху до перемовин. Відповідь, яка означала, що відкрито всі шляхи до перемовин, 2 лютого через міністерство закордонних справ Швеції було передано представникові совєтського уряду в Стокгольмі, а той переслав її до Москви. Вона мала такий зміст:
Фінляндський уряд не переривав перемовин. Він не починав війну і не хотів її. Ще коли тривали воєнні дії, він неодноразово заявляв про своє зацікавлення мирним розв’язанням конфлікту, і це сподівання досі живить його. Аби уникнути подальшого кровопролиття, фінляндський уряд готовий до діалогу про припинення воєнних дій і про укладення миру й сподівається на повернення добросусідських відносин. Треба взяти до уваги, що Фінляндія була задоволена попереднім становищем, яке базувалося на вільно укладених угодах, і нічого не вимагала для себе. Але фінляндську територію поруйновано не лише на фронті, а й далеко поза ним.
Спільної основи можна досягти лише компромісом, а тому можна за вихідний пункт узяти в загальних рисах ті результати, що їх було досягнуто на перемовинах у Москві. Крім того, Фінляндія готова піти на подальші поступки, які можна вважати потрібними для безпеки Ленінграда. Зокрема можна думати про передавання чималої території на Карельському перешийку. Далі можна обговорювати нейтралізацію Фінської затоки міжнародною угодою.