Запитана міністерством закордонних справ інформація про допомогу західних держав надійшла 7 березня. Її сформулював начальник британського Генштабу, генерал Айронсайд, і в ній містилося таке:
Перший ешелон, який матиме французько-британську дивізію в наведеному нижче складі, буде перевезено кораблями до Нарвіка 15 березня:
Усе це військо належить до елітних частин. Водночас вирушають 3 батальйони частин постачання.
Другий ешелон складатиметься з 3 британських батальйонів по 14 000 вояків кожен.
Отже, загальний кількісний склад бойових частин становитиме 57 500 вояків.
За розрахунками, перший ешелон прибуде до Фінляндії наприкінці березня, а другий вирушить слідом, щойно це дозволить стан залізниць.
Також було повідомлено: можна сподіватися, що прибуде ще більше війська і фінляндський головнокомандувач матиме змогу вільно оперувати цією підмогою.
На жаль, у відповіді не було остаточних відомостей про сто бомбардувальників, яких ми просили. Лише йшлося про те, що розгляд цього питання відбувається в позитивному дусі. Але транзит, політичну проблему, і досі не було розв’язано!
Під час перших контактів із совєтським урядом у Кремлі 8 березня наша делегація виявила: умови, висунуті тепер, не відповідають тим, що було попередньо повідомлено через Стокгольм. Крім раніше висунутих вимог, СССР зажадав, щоб Фінляндія віддала чималий терен у Саллаа й Куусамо та збудувала залізницю від Кеміярві до нового кордону, який мали б затвердити після передавання територій. Крім того, Фінляндія мусила відмовитися від своєї частки півострова Рибальський, чого теж не було у вимогах, повідомлених через міністерство закордонних справ Швеції.
Коли делегація нагадала, що совєтський уряд через посередника запевняв не висувати жодних територіальних вимог у північній Фінляндії, вона почула ухильну відповідь. Зокрема Молотов зазначив, що цей недогляд, напевно, пояснюється забудькуватістю мадам Коллонтай! Насправді совєтський уряд, очевидно, хотів уникнути реакції, яку потенційно викликала б у Швеції вимога будувати залізницю на півночі і яка могла вплинути на ставлення цієї країни до конфлікту. Скидалося на те, що проект залізниці становить пряму загрозу для Швеції, адже його реалізація створила б стратегічну лінію для нападу на Скандинавію.
Додаткові вимоги можна було небезпідставно сприймати за ознаку того, що мир, якого прагнула Москва, має на меті лише забезпечення перемир’я для СССР. За таких обставин допомога західних держав знову почала вимальовуватися як єдиний шлях порятунку. Чи не краще було б, коли існує загроза повторної агресії, воювати далі, сподіваючись на допомогу західних держав, навіть якщо обіцяна підтримка здавалася недостатньою і весь план — непевним? Те, що годі було пізніше сподіватися на інтервенцію, оприявнилося із заяви прем’єр-міністра Даладьє. 7 березня у розмові з послом Фінляндії в Парижі, міністром Голмою, він сказав:
Багато днів ми чекали звернення Фінляндії, щоб усіма способами поспішити їй на допомогу, і важко зрозуміти, чому його надсилання знову відкладено. Якщо звернення не надійде, західні держави не зможуть брати на себе жодну відповідальність за врегулювання територіального статусу Фінляндії після війни.
9 березня посол Фінляндії в Лондоні Ґрипенберґ повідомив, що «британський уряд разом з французьким постановили допомагати Фінляндії всіма приступними способами, якщо лиш уряд Фінляндії цього попросить». А 10 березня британський посол у Гельсінкі передав остаточний меморандум, у якому було зазначено, що Лондон чекає звернення до 12 березня. Відповідаючи на наше прохання про сто бомбардувальників, посол поінформував, що британський уряд готовий прислати п’ятдесят, «вісім з яких надійдуть за чотири дні після звернення, а решта — упродовж десяти наступних днів». Про допоміжну експедицію було лишень повідомлено, що її відряджання залежить від позиції Швеції та Норвегії. Якщо ці країни будуть проти транзиту, навіть просто пасивно, весь задум може зійти нанівець. Утім британський уряд спробує всіма способами домогтися дозволу на пропускання війська.