Один український журналіст, 2012 року, не вказавши свого імені та прізвища, написав з болем та сарказмом:
«Слід віддати належне російській імперській, а за нею і радянській історичній науці. Вони винайшли геніальну підміну понять. Мовляв, не було ніяких прадавніх українських держав! Ані Трипільської, ані Кимерійської, ані держави Аттіли, ані інших, ще не викопаних археологами. Були культури — Черняхівська, Трипільська, ще якісь там із назвами, прив’язаними до місця знахідки. І все!..» [94, с. 14].
І той же журналіст, з великою повагою до німецького народу, написав: «Тисячоліття історія сучасної Німеччини складається з дуже різних періодів. Була вона імперією, збіговиськом ні від кого не залежних князівств, курфюрств та іншої геополітичної дрібноти, знову імперією, недолугою, дуже схожою на Україну 90–х років начебто демократичною республікою, фашизоїдною державою, окупаційною зоною і лише на початку 90–х років минулого століття набула свого нинішнього вигляду..
І ніхто не ділить, не розриває штучно німецьку історію на якісь там “культури”, не викидає з прадавніх документів десятиліття, ато й століття…» [94, с. 14].
Отож, не розриваючи українську історію на шматки, простежимо, як мінявся та розвивався наш народ протягом тисячоліть.
Мізинська стоянка. Багато науковців стверджують, що «Мізинська культура XXV–XV тисячоліть до н. е. — давньоукраїнська» і, певно, мають рацію. Не тому, що їм так забажалося. Ні!
Послухаємо, що пише надзвичайно прискіплива, вимоглива людина та один із кращих, сучасних краєзнавців України Сергій Піддубний:
«Усьому світові відома палеолітична стоянка, що її відкопав на 6–метровій глибині у селищі Мізинь над рікою Десна (Чернігівщина) видатний український археолог, антрополог (професор. — В. Б.) Федір Вовк: орнаментовані браслети, ножі та голки зі слонової кістки, стилізовані й реалістичні статуетки жінок — символи матері Лади, фігурки собаки (один із перших тотемів давньоукраїнських племен) тощо… (Племена Мізинської цивілізації дали українцям та людству — В. Б.) меандровий (суто національний) український орнамент, що містить глибоку оптимістичну ідею безконечності буття. Сей мотив стане домінантним і в Трипільській культурі, і в усьому українському народно–прикладному мистецтві аж до XX ст. н. е. З часом меандровий орнамент, а також свастика та тризуб, яких теж чимало було на мізинських малюнках, поширяться на Єгипет, Грецію, Рим, Сирію, Індію… Згодом радянські археологи біля Мізині знайдуть флейти й ударні інструменти із кісток мамонта та жіночі статуетки в позі танцю, що є свідченням високого розвитку культури тодішніх племен…»[80, с. 89–91].
Оскільки Мізинська археологічна культура залишила у спадок українському народові «меандровий (суто національний) орнамент», не дивно, що саме цей меандровий, суто український, національний орнамент був домінуючим і в Трипільській культурі праукраїнських племен.
Не забуваймо, Мізинська культура існувала на теренах сучасної України ще в часи льодовикового періоду пізнього палеоліту, в XV тисячолітті до н. е. В той час, коли Трипільська культура на землях України, згідно з дослідженнями професора Івана Івановича Зайця, з’явилася тільки у VII тисячолітті до н. е., після сходу льодовика з північних теренів сучасної України. Трипільська культура належала до землеробських. Достовірний спадок Мізинської культури згодом визначать українські фахівці, коли на руїнах московських вигадок постануть справжні українські археологічна та історична науки.
Кам’яна Могила. Як установили історики та археологи, «хронологія наскельних зображень Кам’яної Могили охоплює величезний період (від XXII–XVI тисячоліть до н. е. до X–XII століть н. е.» [27, с. 45].
Що ж дала нам давня культура українських степових племен?
На це запитання дуже елегантно і коректно відповів все той же Сергій Васильович Піддубний.
«Серед розписаних червоною фарбою кісток (Мізинської культури. — В. Б.) було чимало таких, призначення яких важко з’ясувати. Одне із зображень дається тлумаченню лише тепер, після відкриття карт рік на Кам’яній Могилі та біля Вільхового…
Дослідник Кам’яної Могили Анатолій Кифішин правильно визначив, що панно 7 цієї своєрідної бібліотеки відтворює карту рік. Щоправда, не можна погодитися, що на ній показано лише ріки Правобережної України. Не міг давній географ висікти на Кам’яній могилі карту рік Оратти, не показавши річки Молочної, на березі якої знаходиться могила. Тут зафіксовані всі відомі давньому картографові святі ріки стародавньої України, хоча, й справді, правобережні він краще знав…» [80, с. 91–93].