Потім же, порадившися з сином, він (Данило), одпустив його (Милія), а поручником був Лев (запевнивши отця), що той буде вірним. Але коли знову приїхали татари, то він [Милій], учинив обман і оддав її, Бакоту, знову татарам» [18, с. 413].
Зайвий раз переконуємося, що Пониззя та Галицько–Волинське князівство до 1255 року за Літописом Руським не входили до складу Золотої Орди. Одночасно дізнаємося, що Пониззя у ті роки управлялося виборною особою — Милієм.
Оскільки порубіжний тисячник Куремса постійно намагався розширити свою територію якомога далі на захід, погрожуючи застосувати силу, то з другої спроби йому вдалося привести Бакоту (Пониззя) до статусу васала улусу Бувала, а отже — Золотої Орди. Але навіть у цьому випадку Пониззя залишилося під управлінням своїх виборних отаманів. Ми далі про те говоритимемо.
Точно така сама спроба Куремси підпорядкувати Крем’янецьку землю закінчилася невдачею. Послухаємо літопис: «А потім Куремса (Коренца. — В. Б.) прийшов до Крем’янця і спустошив довкола Крем’янця. Андрій же [посадник Крем’янецький] надвоє держався. То він запевняв: “Я королів єсть”, а то [називав себе] татарським… І був він убитий, і серце його вони вирізали, але, не досягнувши нічого коло Крем’янеця, вернулися в стани свої» [18, с. 13].
Отож, і після 1255 року Крем’янець і Крем’янецька земля не стали васально залежними від Золотої Орди. Далі Пониззя Золота Орда у 1255 році не просунулася. Про те свідчить Літопис Руський! І слід знати: Данило не погодився з можливою втратою Крем’янеччини. Уже наступного року він був у тих землях. Послухаємо літопис:
«Після кременецької ж війни Куремси Данило здійняв війну проти татар. Порадившися з братом [Васильком] і з сином [Львом], послав він [воєводу] Діонісія Павловича [і] взяв [город] Межибож. А потім Данилові–таки люди і Василькові пустошили Балохів, а Львові — Побожждя…
Коли ж настала весна, послав [Данило] сина свого Шварна на Городок, і на Сімоць, і на всі [тамтешні] городи. І взяв він Городок, і Сімоць, і всі городи, що піддались татарам, Городеськ і [городи] по [річці] Тетереву до Жедечева… і Шварно прийшов [назад], узявши городи всі. А вслід за ним прийшли білобережці, і чернятинці, і всі болохівці [з покорою] до Данила» [18, с. 416].
Все, що Куремса захопив силоміць, Данило Галицький повернув назад. Окрім Бакоти. Про неї літопис мовчить.
Ще раз звертаю увагу, що всі ті роки до Великого Галицько–Волинського князівства приходив тисяцький Куремса, який очолював в улусі хана Бувала (Мауці) прикордонну службу. Це були звичайні прикордонні сутички. І до тих пір, доки Данило Галицький не давав Куремсі, як кажуть, — здачі, доти татари поводилися більш–менш стримано.
Але після воєнного походу Данила Галицького на Городок, Балохівщину та Побужжя татари сполохалися. І 1259 року той же Куремса, але з дещо більшими силами, знову рушив на Галицько–Волинське князівство. Слід визнати, що і цього разу похід Куремси був невдалим. Ось що про той похід говорить літопис:
«У рік 6767 (1259). А потім [хан] Куремса рушив на Данила і на Василька; несподівано він приїхав…
Куремса ж, не перейшовши [ріки] Стиру, послав людей до [города] Володимира. А коли в’їхало військо противників до города, вийшли на них піші городяни і билися з ними кріпко, і вибігли вони з города, прибули до Куремси і розповіли, що городяни кріпко борються з ними.
Данило ж і Василько все одно збиралися…, маючи намір битися з татарами… І коли прилучилося Васильковим людям виїхати [в поле], то, знайшовши татар, вони били їх і колодників захопили. А потім, коли Куремса стояв біля Луцька, сотворив Бог чудо велике… [Куремса]… не міг перейти [річку Стир]. Він хотів міст захопити, але городяни одрубали міст… І, не досягнувши нічого, вернулися вони в сторони свої, тобто в поле» [18, с. 417–418].
З 1243 по 1259 рік на землі Великого Галицько–Волинського князівства приходив прикордонний тисяцький Куремса (Коренца), який охороняв улус Бувала, а отже — Золоту Орду бувши «поставлены на заставе против всех народов Запада, чтобы те случайно не ринулись на них неожиданно и врасплох…» [19, с. 47].
Вигадувати щось своє не слід. Цей факт засвідчив очевидець тих далеких часів, який особисто зустрічався з Куремсою і знав, що говорив.
Звичайно, зухвалість Галицько–Волинського сусіда не могла бути непомічена і в улусі Бувала, і в самій Золотій Орді. Тим більше, що при владі в Золотій Орді був хан Берке і саме у ті роки готувався до війни на Кавказі з Хулагу–ханом, який стратив трьох ханів–огланів із роду Джучі. Зазначимо, що серед трьох ханів–огланів був страчений і старший син хана Бувала (Мауці) —Татар, правонаступник батька.