Такий же стан речей продовжував мати місце і після поїздки до хана Батия у 1250 році Данила Галицького. Саме те засвідчив і Літопис Руський — єдине офіційне джерело давньої української історії.
Отож у перші десятиліття після Батиєвого погрому Києва, київські земельні терени різких змін не зазнали. Перша татарська застава, скоріше там була митниця та порубіжна варта, розміщалася у місті Каневі, на Дніпрі. Із заходу, півночі та сходу змін території Київської землі не відбулося, хоча зміна концентрації населення у регіонах землі відбулася.
Переважна частина населення землі із півдня та сходу переселилася до північних та північно–західних районів, а декотрі — далі. У людей, які зустрічалися з ворогом, відбувався психологічний зрив. Не так від зустрічі з озброєним ворогом, як від безконечного шуму та гуркоту десятків тисяч возів; нескінченного галасу та руху людської маси, реву худоби, коней та верблюдів; неперервного крику та плачу; темного від пилюки, кіптяви й диму неба; а головне — невблаганного руху тих, здавалось, диких істот на захід. Людський розум сприймав все те, як кінець світу, і бачив єдиний порятунок від ворожого нашестя — тікати подалі від того Вавилона. Ворог приніс на наші українські землі, в першу чергу на Київську землю, нову тактику і стратегію війни, до якої Русь (Україна) не була готова.
Звичайно, хан Батий та його оточення не одразу вирішили не окуповувати Україну (Русь). Це рішення прийшло пізніше, коли відчули повне несприйняття Руссю татар та оцінили понесені від русичів втрати. Висновки були не на користь війська хана Батия. Поки вони перемагали за рахунок маси та психологічного удару. Вони розуміли, що в Галичині, на Волині та Поліссі така тактика не спрацює. І твір геніального Івана Франка «Захар Беркут» є цьому свідченням.
Що ж відбувалося далі з Київською землею?
У 1255 році до влади в Золотій Орді прийшов новий хан Берке, який концентрував свою увагу, в першу чергу, на політичних взаємовідносинах з державою Хулагу–хана та родом Толуй–хана, що правив усією імперією Чингісхана і сидів у Каракорумі.
Зазначимо: Хулагу був сином Тулуй–хана. А Тулуя садив на престол імперії, за наказом Батия, особисто хан Берке у 1251 році. Тому, по смерті молодшого із синів Чингісхана — Тулуя, Берке–хан практично розірвав відносини з імперією–матір’ю; посилив свій західний кордон, прихопивши межиріччя Дніпра і Бугу, переселивши туди тисяцького Бурондая та призначивши його тимчасовим баскаком південно–західного улусу, до повноліття хана Ногая, і в 1262 році розпочав нещадну війну з Хулагу–ханом, який знищив трьох ханів із роду Джучі.
Тисяцький Бурондай із 1262 року зникає зі сторінок Літопису Руського, тому слід думати, що був направлений на Кавказький фронт, де й загинув, а хан Ногай, досягши повноліття, перебрав улусну владу до своїх рук.
На перших порах хан Ногай не мав сил чинити тиск на Галицько–Волинську державу та її Київську землю. Тому шістдесяті і перша половина сімдесятих років XIII століття пройшли для Київської землі більш–менш спокійно. Та вже у середині (1277 рік) сімдесятих років XIII століття новий хан Золотої Орди — онук хана Батия Менгу–Тимур «пожаловал Крымский полуостров царевичу Уран–Тимуру», переселивши на нові землі із Мангишлака хана Уран–Тимура — сина Тукай–Тимура — тринадцятого брата Батия з його родами: ширинів, аргинів, баринів, кипчаків. Щоби не виникало ворожнечі між прибулим ханом та його людьми із Ногаєм, всі прибулі підпорядковувалися старому володарю улусу. Таким чином, після прибуття тисяцького Бурондая з його людьми та Уран–Тимура з його родами сили хана Ногая майже потроїлися, бо почали також повертатися (тікати) люди від Хулагу–хана після страти сина Бувала–Татара.
Отож, Ногай почав свою першу широку експансію на сусідні землі. Прикордонні тисяцькі хана Ногая, підсилені новими людьми, розпочали, в першу чергу, рух (кочівлю) на захід у Причорномор’ї, досягаючи Дністра та на Лівобережній Україні–Русі, досягаючи сучасних Білгорода — Полтави — Кременчука. Ця перша, масштабна експансія хана Ногая була настільки потужною, що могла стати плачевною для багатьох тогочасних народів — українців, молдаван, румунів, болгарів, угорців. Головною ознакою захоплення нових земель ханом Ногаєм — була повна відсутність спротиву цьому поглинанню. Захоплені кочовими табунами та отарами землі були майже незаселені: ще в попередні роки люди покинули їх. Першу масштабну експансію хана Ногая на прилеглі землі зупинила чума, що навідалася до тих земель (улусу Ногая) у 1284–1285 роках. За Літописом Руським: «У рік 6792 (1284)… Тої ж зими не тільки в одній Русі був гнів Божий — мор, але і в Ляхах. Тої ж зими і в Татарах вимерло, не зосталося нічого» [18, с. 436].