Ще раз нагадую: до 1721, часів Петра І, усі сучасні «русские» були знані світу як московити і ніхто у світі їх «русскими» не називав. Це — аксіома.
І наостанок нагадую: приступаючи до видання «Полного Собрания Русских Летописей», Археографічна Комісія чесно повідомила у «Передмові»:
«Высочайше утвержденными в 18 день 1837 года Правилами возложено на Археографическую Комиссию издание в свете Полного Собрания Отечественных Летописей…
Не подлежит сомнению, что все известные списки Летописей, относящиеся к пространству от XIV до XVI столетия:
а) не принадлежат к первобытным памятникам Славяно–Русской письменности…» [29, с. ІІ–VІ].
Слід також зазначити, що до кінця XV століття стовідсотково усе діловодство в Московському князівстві велося державною мовою Золотої Орди — уйгурською. Тому на сьогодні Москва користується виключно фальшивими перекладами з уйгурської мови пізніших століть. Послухаємо сучасного російського професора А. В. Пушкарьова про російські літописи:
«Основатель советского источниковедения и археографии доктор исторических наук, профессор С. Н. Валк прямо пишет, что русских актов XIV века и ранее не существует. Самые ранние — это подделки второй половины XV века. Акты с датой XV века на самом деле подделки XVI века.
Выше я упоминал, наверное, чудом сохранившийся подлинный документ самого конца XV века, подписанный дьяком уйгурскими буквами. И это не дипломатический документ одной страны к другой. Это внутренний, гражданский документ. В стране использовалась уйгурица, так же как в Золотой Орде и у тимуридов. Было бы наивно полагать, что если все правовые документы подделка, то все «Летописи» подлинны. Естественно, массовая подделка затронула все сферы. И летописную тоже» [136, інтернет].
Тому автор ще раз вказує на цілковиту хибність посилання українських науковців на достовірність російських літописів та пропонує якомога більше звертатися до іноземних першоджерел, критично осмислюючи кожен факт.
Підведемо короткий підсумок цієї частини нашої книги.
Звичайно, говорити про повне об’єднання Русі з Литвою після 1320 року — дещо зарано. Київське князівство продовжувало входити до складу Великого Галицько–Волинського і не підпорядковувалося напряму Литві, на тому у 1324 році наполягли хан Узбек та Золота Орда, побоюючись посилення об’єднаної держави. Але вплив литовських князів на Київ та Київського князя Федора Івановича Путивльського значно посилився. В той час, як вплив Золотої Орди на Київського князя та Велике Галицько–Волинське Князівство в цілому значно впав.
Свідченням того є:
перше, опис поведінки Київського князя Федора до чиновників Золотої Орди найвищого рангу — митрополита Феогноста і новгородського Єпископа Василія;
друге, в той час, коли воєнні загони Литви вільно рухалися у прикордонній зоні Києва, татарському баскакові не дозволено було мати свій воєнний загін, щоби реагувати на те.
Так свідчать літописи.
Частина четверта
Таємниці Синьоводської битви
Синьоводська битва, яка відбулася 1362 року і принесла звільнення південним землям Правобережжя України від Золотої Орди, мала великий вплив на розвиток Русі (України). Після тієї битви землі Поділля відійшли до Великого Литовсько–Руського князівства. Майже вся земля, заселена на ті часи українською людністю, позбулася примусового впливу законів і порядків Золотої Орди.
Давня Русь на 1240 рік, коли татари хана Батия проходили через нашу землю воєнним походом, складалася з двох Великих князівств: Галицько–Волинського і Чернігівського. Мова йде про землі сучасної України. Велике Галицько–Волинське князівство, до якого належав і Київ у ті часи, не входило до складу Золотої Орди. Чернігівське ж князівство (Сіверська земля) після страти Великого князя Михайла (1246 рік) стало залежним від Золотої Орди, а його землі використовувалися, хоча й не постійно, ханами.
У 1320 році Київ увійшов до складу Великого Литовсько–Руського князівства. Однак після 1325 року за згодою Литви і Золотої Орди знову став уділом Великого Галицько–Волинського князівства, яке із 1340 року очолив литовський князь. Прикладами того є історичні праці першого ректора Київського державного університету професора М. О. Максимовича (1804–1873), професора Московського університету М. П. Погодіна (1800–1875), врешті «Історія Русів» Георгія Кониського та «Історія міста Києва» Максима Берлінського, які пройшли жорстку потрійну церковну та державну цензури.