Звичне занепокоєння через дітей, чоловіка, сестру, звичка всім допомагати остаточно оголили її чутливість; мігрені, материнська любов і довгі години, проведені за ці роки в ліжку, загострили її шосте чуття, і вона подумки випірнала з напівтемряви й обходила будинок, невидима і всезнаюча. Їй відкривалася тільки правда, бо вона знала те, що знала. Невиразний шепіт, який чувся за килимом, уявлявся їй ясно, ніби чітко віддрукована стенограма; розмова, яка долинала крізь стіну або навіть дві стіни, являла їй усі свої суттєві перипетії та нюанси. Те, що для інших звучало приглушено, для її загострених чуттів, чутливих як котячі вуса чи стара антена, здавалося їй нестерпно гучним. Лежачи у темряві, вона знала все. І що менше вона була здатна робити, то більше відала. Але, щоправда, іноді їй хотілося встати та втрутитися, особливо коли їй здавалося, що вона потрібна Брайоні, але її сковував страх перед болем. У найгіршому разі біль розтинав зоровий нерв цілим набором кухонних ножів, а якщо тиск знову різко понизиться, вона лежатиме тут геть нерухома і самотня. Навіть стогнати було боляче.
І так вона все лежала, а вечір минав. Вхідні двері відчинилися і зачинилися. Можливо, це пішла ображена Брайоні — до води: чи до басейну, чи на озеро, чи навіть до річки. Емілі почула обережні кроки на східцях: Сесилія нарешті поставила квіти в кімнаті для гостя — просте доручення, а довелося кілька разів сьогодні про це нагадувати. Трохи згодом Бетті покликала Денні, зарипіла під колесами жорства, Сесилія спустилася до гостей, а потім пітьма почала слабко відгонити цигарками; Емілі ж тисячу разів просила не палити на сходах, але, напевно, дочці кортить справити враження на Леонового друга, і це добре. У коридорі відлунювали голоси; Денні ледве тягнув багаж, потім спустився, і запала тиша — значить, Сесилія повела Леона і містера Маршалла до басейну випити пуншу, який Емілі зварила вранці. Почулося тупотіння чотириногої істоти, яка спускалася сходами: а ось і близнюки, хочуть до басейну й будуть розчаровані, що той зайнятий.
Вона поринула в дрімоту й була розбуджена лунким чоловічим голосом з дитячої кімнати й дитячими відповідями. Звісно, це не Леон: зараз він нерозлучний із сестрою, нарешті вони разом. Отже, це містер Маршалл, його кімната поряд з дитячою, і розмовляє він з близнюками, а не з Лолою. Емілі здалося, що вони поводяться нахабно, бо кожний з близнят сприймає себе так, нібито його соціальний обов'язок удвічі менший, ніж в інших смертних. А ось Бетті кличе дітей, піднімаючись нагору; можливо, сьогодні вранці з бідолахою Джексоном Емілі повелася все ж таки занадто гостро. Купання, чаювання, сон — стрижень дня: ці дитячі таїнства з водою, їжею та сном були зерном усього дитячого розкладу дня. Пізня несподівана поява Брайоні продовжила цю рутину для Емілі, якій було вже за сорок, і впливала заспокійливо; ланолінове мило і пухнасте біле простирадло, дитяче жебоніння, яке відлунювало у ванній, повній пари; загорнувши доньку в рушник, Емілі брала її на коліна, як безпорадне немовля: Брайоні зовсім нещодавно це любила, а тепер воліла сховатися за зачиненими дверима, хоча їй це нечасто вдавалося: їй постійно треба було або допомогти помитися, або принесли одяг на зміну. Вона сховалася в непробивному внутрішньому світі, який можна описати лише поверхово: захисний панцир, куди не міг пробитися ніхто, навіть — чи особливо — любляча мати. Дочка завжди глибоко замислювалася, була думками дуже далеко, боролася з якимись нереальними, надуманими проблемами, наче у цій виснажливій боротьбі намагалася створити наново бездоганний світ. Марно питати Брайоні, про що вона думає. Бувало, питання отримувало яскраву й хитромудру відповідь, яка, проте, тягнула за собою цілу низку наївних і важких питань, що на них Емілі старалася відповісти якнайкраще; зараз важко було пригадати ці закручені гіпотези в деталях, одначе вона знала, що ні з ким не бувала такою красномовною, як у бесідах зі своєю одинадцятирічною молодшенькою. Ні за обіднім столом, ні на затіненому тенісному корті не почувалася вона так легко й не бувала такою красномовною. Тепер же демони гордині й таланту поклали на доньчині уста печать, і хоча Брайоні не перестала любити неньку (за сніданком тягнулася до неї та сплітала свої пальці з материними) — розквіт красномовства Емілі вже минув. Ніколи більше вона не зможе ні з ким так розмовляти, і це означає, що хочеться ще однієї дитини. Емілі скоро буде сорок сім.
Приглушений гуркіт сантехніки — вона й не помітила, як це почалося — урвався останнім ударом, від його затрусилися стіни. Герміонині хлопчики у ванні: худенькі, кощаві тільця сидять в різних її кінцях, на вицвіло-блакитному плетеному кріслі поскладані білі рушники, а під ногами — корковий килимок, погризений скраю давно померлим псом; але замість базікання запало моторошне мовчання: матінки немає, є лише Бетті, про чиє лагідне серце жодна дитина в житті не здогадається. Як могла Герміона дозволити собі нервовий зрив (цей термін означає її залицяльника, що працює на радіо), як могла вона жбурнути своїх дітей до прірви мовчання, страху і горя? Емілі здавалося, що вона має сама стежити за купанням. Але їй було відомо: навіть коли над її зоровим нервом не занесені ножі, вона піклуватиметься за племінників винятково з почуття обов'язку. Вони не рідні діти. Все просто. І вони — малі хлопчиська, тому в принципі некомунікабельні, з ними не виникає бажання задушевно спілкуватися, а ще гірше — вони розчиняються як особистості, бо вона їх не розрізняє, навіть з відсутнім трикутничком плоті. Можна тільки знати їх загалом.
Вона зіперлася на лікоть і піднесла до вуст склянку води. Відчуття присутності звіра, її ката, вже почало згасати, і зараз вона спромоглася скласти дві подушки зручніше в узголів'ї, щоб сісти. Це був повільний і незграбний маневр, тому що вона злякалася раптового руху; ліжко зарипіло, заглушуючи чоловічий голос. Припіднявшись, Емілі застигла, стиснувши долонею кутик подушки, і спрямувала свою невідступну увагу в усі закапелки будинку. Спочатку нічого не відбувалося, а потім запалили й одразу вимкнули лампу, і в непроглядній темряві почулися тихий скрик і різко придушений сміх. Це Лола з Маршаллом — там, у дитячій кімнаті. Емілі досі облаштовувалася, нарешті відкинулася на подушки і відсьорбнула літеплої води. А цей багатий молодий підприємець, певно, не такий поганий, якщо ладен цілу днину бавити дітей. Невдовзі вона зможе ризикнути й увімкнути лампу біля ліжка, а хвилин за двадцять — повернутися до господарства й узятися до нагальних справ. Передусім треба навідатися на кухню — з'ясувати, чи не запізно ще замінити печеню на холодні нарізки і салати, а потім слід привітатися з синовим другом і прийняти гостя, щоб почувався як удома. Щойно це буде зроблено, їй слід переконатися, що з близнятами все добре, про них належним чином дбають, і, може, чимось їх розрадити. Тоді можна буде й подзвонити Джекові, який забув попередити її, що сьогодні не повернеться. Доведеться спочатку звернутися до скупої на слова телефоністки на комутаторі, а потім — до пихатого молодика в адміністрації, а відтак переконати чоловіка, що не треба ятрити в собі почуття провини. Емілі хотіла знайти Сесилію і пересвідчитися, що та поставила квіти так, як їй наказали, а ще сказати, що дочці доведеться зробити над собою зусилля й сьогодні ввечері бути господинею дому, тож нехай убереться у щось гарненьке і припинить палити в усіх кімнатах. А ще — найголовніше — слід вирушити на пошуки Брайоні, бо провал вистави — страшний удар для дитини, і донечку треба втішити так сердечно, як може лише мати. Шукати Брайоні — значить вийти на різке сонячне світло, а вечірнє проміння може призвести до перегріву. Отже, слід знайти сонцезахисні окуляри, тобто на кухню йти ще рано, бо окуляри десь тут, у кімнаті: чи то на столі, чи то серед книг, а може, у кишені,— а повертатися по них нагору вдруге надто обтяжливо. А якщо Брайоні пішла до річки, то слід надіти взуття на низьких підборах...