Була вже п'ята година, доки Брайоні спромоглася згуртувати всіх у дитячій кімнаті. Вона поставила рядком три дзиґлики, а сама втулила зад у високий дитячий стільчик — старезний, з претензією на богемність, що дало Брайоні привілей високо возсідати, як суддя на тенісному корті. Незадоволені близнюки прийшли з басейну, де провели три години без перерви. Вони були босі, убрані у майки на голе тіло, з якого крапало на мостини. Вода стікала по шиях з непокірних пасом волосся, й обидва хлопчаки тремтіли та стискали щільніше коліна, щоб зігрітися. Від тривалого пірнання шкіра у них побрижилася й побіліла, тому в порівняно слабкому світлі дитячої кімнати веснянки здавалися чорними. Їхня сестра, умощена посередині, поклавши ліву ногу на праву, була, навпаки, абсолютно спокійна, щедро напахчена парфумами, одягнена у зелене платтячко з фарбованого прядива, чий колір компенсував блідість її шкіри. Сандалі відкривали браслет на нозі та яскраво-червоні нігті. Від вигляду цих нігтів Брайоні відчула тиск у грудях і одразу збагнула, що не може навіть просити Лолу зіграти принца.
Усе було підготовано, і драматург уже ладналася виголосити короткий вступ, у загальних рисах розповівши сюжет, щоб викликати радість від завтрашнього виступу в бібліотеці перед дорослою аудиторією. Але першим озвався П'єро:
— Терпіти не можу п'єси і все таке.
— І я їх терпіти не можу, а ще перевдягання,— заявив Джексон.
За ленчем усім пояснили, що близнят легко розрізнити: у П'єро бракує трикутного шматка лівої мочки: це спогад про собаку, якого він мучив трирічним.
Лола дивилася повз них. Брайоні авторитетно спитала:
— Як ви можете ненавидіти п'єси?
— Це просто показуха,— знизав плечима П'єро, вимовивши цю сентенцію як самоочевидну істину.
Брайоні розуміла, що він має рацію. Саме тому вона й любила п'єси, а точніше, очікування всезагального захвату від авторки і її загального обожнення. Дивлячись на хлопчиків, під чиїми стільцями вже накопичувалася вода, заливаючи паркетні шпаринки, вона знала, що кузени ніколи не зрозуміють її амбіцій. Немов вибачаючись, дівчинка пом'якшила тон:
— Ви гадаєте, Шекспір хотів лише показухи?
П'єро швидко глянув понад коліном своєї сестри в бік Джексона. Це войовниче ім'я було смутно знайоме, від нього віяло школою і дорослою впевненістю, але близнюки взаємно надихнулись обопільним куражем.
— Хто ж цього не зна.
— Точняк.
Коли заговорила Лола, то розвернулася спочатку до П'єро, але, недоказавши свій вирок, розвернулася до Джексона, затримавши на ньому погляд. У сім'ї Брайоні місіс Талліс ніколи так не робила, звертаючись водночас до обох дочок. Тепер Брайоні бачила, як це робиться.
— Ви гратимете в цій п'єсі, бо надаю вас потиличників і поскаржуся Батькам.
— Якщо ти надаєш нам потиличників, це ми поскаржимося Батькам.
— Ви гратимете в цій п'єсі, бо я поскаржуся Батькам.
Хоча загроза трохи зменшилася, але своєї сили не втратила. П'єро посмоктав нижню губу.
— А навіщо нам це?
Це питання було визнанням поразки, і Лола спробувала пригладити братам злиплі чупери.
— Пам'ятаєте, що сказали Батьки? Ми — гості в цьому будинку, і ми повинні бути... якими ми повинні бути? Ну ж бо. Якими ми повинні бути?
— З...гідливими,— дуетом відповіли у розпачі близнята, злегка затнувшись на незвичному слові.
Лола повернулася до Брайоні та всміхнулася.
— Розкажи, будь ласка, про свою п'єсу.
Батьки. Хай яка законна сила ховалася в цій множині, а вона от-от мала розпастися, ба й уже розпалася, проте цього факту ще не визнали, бо для цього вимагалася деяка сміливість. Брайоні раптом відчула сором за свою егоїстичну поведінку, адже авторці навіть не спало на думку, що кузени можуть не захотіти грати у «Випробовуваннях Арабелли». Проте у них були власні випробовування, власні катастрофи, і тепер родичі як гості у будинку вважали себе зобов'язаними. Ще гірше: Лола, хай і поблажливо, дала зрозуміти, що теж братиме участь у виставі. Вразливі Квінсі були надламані. А ще Брайоні сушила голову, намагаючись зрозуміти, чи немає тут маніпуляції — чи не збирається Лола використати близнюків з якоюсь своєю метою, ворожою і руйнівною? Брайоні відчувала підлеглість свого становища, адже була на два роки молодша, тоді як друга дівчинка мала два додаткові роки досвіду, і тепер власна п'єса здавалася самій Брайоні жалюгідною мазаниною.
Увесь час уникаючи погляду Лоли, вона продовжувала викладати сюжет, навіть коли її саму почало охоплювати відчуття тупості власного твору. У неї більше не було ніякого бажання захопити своїх кузенів радістю прем'єри.
Коли вона скінчила, П'єро мовив:
— Я хочу бути графом. Хочу бути поганою людиною.
А Джексон сказав просто:
— Я принц. Я завжди принц.
Їй кортіло притягнути їх до себе і розцілувати в маленькі личка, але вона просто сказала:
— Тоді чудово.
Лола розсунула ноги, розправила сукню і встала, ніби збираючись іти. Вона промовила зітхаючи, чи то сумно, чи то змирившись із неминучим:
— Гадаю, оскільки це написала ти, то ти й будеш Арабеллою...
— О ні,— сказала Брайоні.— Ні. Зовсім ні.
Вона казала «ні», але насправді це означало «так». Звісно, Арабеллу гратиме вона. А її заперечення було відповіддю на Лолине «оскільки». Вона не тому гратиме Арабеллу, що сама написала п'єсу,— вона брала цю роль, бо жоден інший варіант не спадав їй на думку: бо Леон мав побачити її в цій ролі, бо вона й була Арабеллою.
Але вона сказала «ні», і тепер Лола солодко заговорила:
— У такому разі, не заперечуєш, якщо її зіграю я? Думаю, що я могла би зробити це дуже добре. Насправді, з нас двох...
Вона дозволила фразі повиснути в повітрі, а Брайоні втупилася в Лолу, не в змозі приховати жах на своєму обличчі, не в змозі мовити бодай слово. Роль вислизала від неї, вона усвідомлювала це, але не могла оживити жодної думки, яка допомогла б утримати за нею цю роль. Доки Брайоні мовчала, Лола дотиснула її своєю перевагою:
— Торік я довго хворіла, тому могла б і це також зіграти дуже добре.
Також? Увага Брайоні не встигала за словами старшої дівчинки. Думки затьмарювало неминуче лихо.
Один з близнюків гордо промовив:
— А ще ти виступала в шкільній виставі.
Як Брайоні могла їм сказати, що Арабелла не веснянкувата? У неї бліда шкіра й чорне волосся, а думки — це думки самої Брайоні. Але хіба могла вона відмовити кузині, яка так далеко від рідної домівки і чиє життя розбите? Лола читала її думки, тому що тепер витягнула останню карту, козирного туза:
— Скажи «так». Це буде бодай щось хороше, що сталося зі мною за ці останні місяці.
Так. Не в змозі промовити це вголос, Брайоні спромоглася лише мовчки кивнути, відчуваючи, як усю її шкіру пронизала саморуйнівна поступливість, хвилями виливаючись у повітря, від чого аж потемніло в кімнаті. Брайоні хотіла піти геть, вона хотіла лягти на самоті, утнувшись обличчям у подушку, і смакувати пікантність лихої миті, і прокручувати в пам'яті всі події — аж до часу, коли почалася руйнація. Брайоні відчувала потребу, заплющивши очі, споглядати скарби, які втратила, які віддала, і очікувати на новий лад. І справа не тільки в Леоні, але й у старовинній сукня з персиково-кремового атласу, яку мати підшукала на її весілля — тобто на весілля Арабелли. Тепер це стане здобиччю Лоли. Як може мама відторгнути дочку, яка так любила її стільки літ? Ясно уявивши, як сукня бездоганно сидітиме на кузині, облягаючи фігуру, уявивши безсердечну мамину усмішку, Брайоні збагнула, що далі їй лишиться хіба що втекти, щоб жити під вітами дерев у хащі, харчуватись ягодами й ні до кого не озиватися, а одного зимового ранку її знайде бородатий дроворуб — згорнуту в клубочок під корінням велетенського дуба, застиглу, прекрасну і мертву, і босу, а може, взуту в бальні черевички, перевинуті рожевими стрічками...