«Ти зрозумів раніше за мене. Щось сталося, так? А ти зрозумів раніше за мене. Наближається щось таке велике, а ти навіть не помічаєш. Навіть зараз я не певна, що помічаю. Але знаю, що воно є».
Вона опустила очі, а він чекав.
«Я знаю, що воно є, бо це примушує мене поводитися сміховинно. І тебе, звісно... Але сьогодні вранці сталося таке... я ніколи раніше такого не робила. А потім я так злилася! Та я вже тоді, як це робила, злилася. Сказала собі, що дала тобі до рук зброю, яку ти використаєш проти мене. А потім, сьогодні ввечері, коли я почала усвідомлювати... ну, як я могла настільки себе не знати? І поводитися так безглуздо? — вона здригнулася від неприємної думки.— Ти знаєш, про що я. Скажи сам». Вона боялася, що не почує нічого спільного зі своїми думками, що всі її припущення були хибними і що своїми словами вона ще більше віддалилась од нього, тож він вирішить, що вона дурна.
Він ще наблизився. «Так. Я точно це знаю. Але чому ти плачеш? Ще є якась причина?»
Він гадав, що зараз вона виголосить промову про непоборні перешкоди, що в його уявленні було пов'язано з кимсь, але вона не зрозуміла його питання. Вона не знала, що відповісти, а просто з нерозумінням дивилася на нього. Чому вона плакала? А як вона могла йому пояснити, коли в душі вирує стільки емоцій, коли стільки емоцій просто поглинає її? Він, у свою чергу, розумів, що його питання було безжальне, недоречне, і сушив голову, який би винайти спосіб, щоб викласти свої думки прямо. У подиві обоє не відводили очей одне від одного, не в змозі говорити, відчуваючи: між ними виникло щось тоненьке, що може вислизнути. Те, що вони змалечку були старі друзі, тепер стало бар'єром між ними — вони були збентежені перед собою колишніми. В останні роки їхня дружба стала більш невизначеною, навіть скутою, але досі існувала стара звичка, і треба було розбити зараз її для того, щоб стати незнайомцями в інтимній близькості, але тут бракувало ясності мети — а ця ясність їх тимчасово і полишила. Цієї миті здавалося, що слова не зарадять.
Роббі поклав руки Сесилії на плечі; її оголена шкіра була прохолодна на дотик. Коли їхні обличчя наблизились одне до одного, він подумав, що вона може відсахнутися чи вдарити його, як показують у фільмах: дати ляпас. У неї на вустах був смак помади й солі. Зо мить вони споглядали одне одного, а потім він обійняв її, і вони знову поцілувалися, впевненіше. Насмілившись, вони торкнулися кінчиками язиків, і саме тоді він почув, як вона глибоко, виснажено зітхнула — цей звук, як Роббі пізніше збагнув, ознаменував перетворення. Доти було щось безглузде в тому, що їхні обличчя такі близькі одне від одного. Вони досі відчували, що приголомшено дивляться одне на одного зі свого дитинства. Але близькість язиків, живих і слизьких м'язів, тертя вологої плоті об плоть, і дивний звук, який зронила Сесилія,— це все змінило. Цей звук, здавалося, увійшов у Роббі, пронизав усе його тіло, так що тепер воно стало відкритим, і він покинув свої рямці й вільно поцілував її. Те, що було соромливістю, зніченням, тепер стерлося, стало майже абстрактним. Голосний стогін, який вихопився в неї, був спраглим, і Роббі сам був занадто спраглим. Він заштовхнув її в кут, між книгами. Коли вони цілувалися, вона смикала його за одежу, невміло намагалася стягнути з нього сорочку, ремінь. Їхні голови наблизилися, розвернулися, а поцілунки ставали жагучими. Вона вкусила його за щоку — не надто грайливо. Він одсахнувся, потім розвернувся, наблизився — і вона вкусила його за нижню губу. Він поцілував її у шию, притиснувши головою до полиць, а вона потягнула його за волосся, рвучко притиснувши обличчям собі до грудей. Спочатку він невміло шарудів, доки не знайшов її пипку, маленьку і шорстку, і вп'явся в неї вустами. Сесилія вся наче завмерла, потім затремтіла всім тілом. На мить йому здалося, що вона зомліла. Її руки обіймали його голову, і коли вона сильніше стиснула обійми, він смикнувся, відчайдушно намагаючись ковтнути повітря, випростувався та щосили притиснув її до грудей. Вона знову його вкусила й потягнула за сорочку. Почувши, як брязнув одірваний ґудзик, відлетівши на підлогу, вони ледь придушили сміх, вишкіривши зуби, й відвернулися. Комедія просто б їх знищила. Сесилія схопила його зубами за пипку. Відчуття було нестерпне. Роббі нахилив її обличчям до себе та, притиснувши до стелажів, почав цілувати, розсуваючи їй губи язиком. Її безпорадність знову викликала той самий звук, схожий на розчароване зітхання.
Нарешті вони стали чужими, минуле покинуло їх. Для себе вони теж були чужими, забувши, хто вони і де перебувають. Двері бібліотеки були непроникні, й жодний зі звичайних звуків, який міг би нагадати їм про обережність, не міг досягти слуху. Вони перебували поза сьогоденням, поза реальним часом, без спогадів і без майбутнього. Нічого не існувало, окрім почуття, яке огортало їх, дедалі наростаючи, не було нічого, окрім шурхоту тканини, і тертя шкіри об матерію, і їхніх рук, які сильніше стискалися в цій бурхливій, чуттєвій боротьбі. Досвід Роббі був обмежений, і він знав лише з чужих слів, що не конче треба лягати. Щодо неї, уявлення вона мала тільки з фільмів, романів і ліричних віршів і, попри все побачене та прочитане, узагалі не мала досвіду. Але, незважаючи на брак досвіду, обох нічого не дивувало, вони чітко знали, чого хочуть. Вони знову почали цілуватися, її руки були закинуті за голову. Вона лизала йому вухо, потім прикусила мочку. Всі ці укуси нарешті вивели його з рівноваги, розлютили, змусили опиратися. Під сукнею у неї він намацав сідниці й міцно стиснув, розвернувши її впівоберта, щоб ляснути у відповідь, але тут було занадто тісно. Не спускаючи з нього очей, вона нахилилася зняти туфлі. Вони щосили вовтузилися з ґудзиками та прилаштовували руки і ноги у зручній позі. У Сесилії взагалі не було досвіду. Не мовлячи ні слова, він притиснув її ногу до найнижчої полиці. Вони були незграбні, але надто захопилися, щоб соромитися. Коли він потягнув угору атласну сукню, то подумав, що непевний погляд Сесилії віддзеркалює його ж власний. Але кінець був неминучий, і обоє нічого не могли вдіяти, як лише прямувати до нього.
Балансуючи в кутку, вона знов обхопила його руками за шию, сперлася ліктями йому на плече й заходилася цілувати в обличчя. Сам момент минув легко. Вони затамували подих, доки не розірвалася дівоча пліва, і Сесилія швидко відвернулася, але без жодного звуку з уст — можливо, через гордість. Вони підсувалися ближче, глибше, а потім, за кілька секунд до кінця, усе завмерло. Замість екстатичного несамовитого безумства запали тиша і непорушність. Вони завмерли не перед цим дивовижним фактом звершення, але з побожним відчуттям повернення: знов обоє стояли лицем у лице в півтемряві, невідступно дивлячись у майже цілком огорнуті сутінню очі, тепер відкинувши відстороненість, яка нещодавно їх розділяла. Певна річ, в обличчях не було нічого абстрактного. Син Ґрейс та Ернеста Тернерів, дочка Емілі та Далека Таллісів, друзі дитинства, університетські однокурсники, завмерли в нестримній радості, вражені надзвичайними змінами, яких досягай. Близькість знайомого обличчя була не кумедна, а дивна. Роббі не зводив очей з дівчини, з жінки, яку завжди знав, і гадав, що змінився передусім сам, і ці зміни такі важливі, біологічно значні, фундаментальні, що зрівняються хіба що з фактом народження. Нічого такого ж неповторного, єдиного на все життя, не відбувалося з ним ще з народження. Сесилія відповіла йому таким самим поглядом, враженим від докорінних перемін у ній самій: у ньому застигло приголомшення від краси обличчя, звичка до якого змусила її це ігнорувати. Вона прошепотіла його ім'я з дитячою старанністю, вимовляючи кожний звук. Коли ж він у відповідь прошепотів її ім'я, воно прозвучало як нове слово: звуки і склади лишилися ті ж самі, але значення було інше. Нарешті він вимовив три прості слова, яких жодні вульгаризоване мистецтво чи маловір'я не могли знецінити. Вона повторила їх, трохи підсилюючи дієслово, начебто хотіла бути першою, хто це сказав. Роббі не був релігійним, але не міг не думати про незримих свідків у кімнаті, й ці слова, вимовлені вголос, були тотожні підписам на невидимому договорі.
Вони не рухалися, може, півхвилини. Щоб триматися довше, треба було тантричної майстерності. Вони почали кохатися, притулившись до книжкових полиць, які рипіли в такт рухам. У такі моменти багато хто фантазує, що перебуває у далекому місці на височині. Роббі уявляв, що прогулюється на гладкій округлій кичері, підвішеній між двома високими шпилями. Його охопив неквапний дослідницький настрій, і час плинув, а Роббі хотів підійти до краю скелястого урвища й зазирнути з майже прямовисного бескеття вниз, куди сам невдовзі кинеться. Було спокусливо зараз кинутись у вільний простір, але Роббі був мудрий, досвідчений і тому відходив геть і чекав. Було нелегко — його тягнуло назад, і доводилось опиратися. Поки він не думав про край, то не наближався до нього, і спокуси не було. Він змушував себе пригадувати найнудніше, що знав: чистильника чобіт, бланк заяви, мокрий рушник на підлозі у себе в кімнаті. Перевернуту накривку бака, де на дюйм застоялася дощова вода, і обідок від чайної чашки на палітурці його примірника віршів Гаусмена. Цю інвентаризацію коштовностей урвав голос Сесилії. Вона кликала його, запрошуючи, шепочучи на вухо. Саме так. Вони стрибнуть разом. Зараз він був з нею, вдивляючись у прірву, й обоє побачили, як гора осипається, ринучи у пелену хмар. Рука в руці — вони падали. Але Сесилія повторювала одне і те ж знов і знов, шепочучи йому на вухо, і цього разу він почув її ясно.