«Хтось зайшов».
Він розплющив очі. Це була бібліотека — у будинку, у повній тиші. Роббі був убраний у свій найкращий костюм. Так, усе це повернулося йому до тями досить легко. Він вивернувся, щоб глянути через плече, і, ніби пробуджуючись від сну, побачив лише тьмяно освітлений робочий стіл — там, де й раніше. З кутка, де вони стояли, дверей не було видно. І жодного звуку, нічого. Сесилія помилилася; Роббі відчайдушно мріяв, щоб це так і було, щоб вона помилилися,— і справді так і було. Він повернувся до неї й уже хотів це сказати, коли вона ще дужче стиснула йому руку, і він знову озирнувся. До них повільно прямувала Брайоні, зупинилася біля письмового столу — і побачила їх. Вона стояла, по-дурному застигши, уп'явшись у них очима, безвладно опустивши руки, наче стрілок з револьвера у коміксі-вестерні. За цю коротку мить Роббі збагнув, що досі ще ні до кого не відчував ненависті. Це було чисте почуття, як і любов, але безпристрасне і холодно-раціональне. Тут не було нічого особистого, бо він зненавидів би кожного, хто зайшов. У вітальні чи на терасі вже готувалися до напоїв, і Брайоні належало бути там, з матір'ю і братом, якого вона обожнювала, і з маленькими кузенами. У неї не було жодних причин заходити до бібліотеки, окрім як бажання знайти тут Роббі і позбавити того, на що він має право. Він ясно уявив, як це сталося: вона розпечатала конверт, бо лист привернув її увагу,— прочитане викликало у неї огиду, і вона з незрозумілих причин відчула себе зрадженою. Вона шукала свою сестру — безперечно, з бадьорими намірами оборонити її або підтримати, і почула шум за зачиненими дверима бібліотеки. Керована своїм невіглаством, дурними фантазіями й дівочою цнотою, вона явилася сюди, щоб перешкодити. Але навряд чи їй доведеться це робити: Роббі й Сесилія самі вже відсунулись одне від одного й тепер непомітно поправляли на собі одяг. Усе було скінчено.
Тарілки для головних страв, звісно, уже прибрали, і Бетті повернулася з хлібним пудингом. Роббі спитав себе: чи це йому здається, чи вона свідомо поклала дорослим удвічі більшу порцію, аніж дітям? Леон відкоркував третю пляшку «Барзака» й розливав. Він зняв піджак, таким чином дозволивши іншим двом чоловікам зробити те ж саме. У шибки м'яко билися комахи. Місіс Талліс притиснула до обличчя серветку й ніжно дивилася на близнюків. П'єро щось шепотів на вухо Джексону.
— Жодних секретів за обіднім столом, хлопчики. Ми всі воліли б вас почути, якщо ви не заперечуєте.
Джексон, делегований дати відповідь, проковтнув грудку в горлі. Його брат дивився собі на коліна.
— Ми хотіли б вийти, тітонько Емілі. Будь ласка, можна піти до туалету?
— Авжеж. Тільки треба казати «дозвольте», а не «можна». І немає потреби докладно описувати таку специфічну мету.
Близнята зіслизнули зі стільців. Коли діти наближалися до виходу, раптом заверещала Брайоні, указуючи на них.
— Мої шкарпетки! Вони наділи мої шкарпетки в полуничку!
Хлопці зупинилися, озирнулися та присоромлено звели очі з-під ніг на свою тітку. Брайоні припіднялася. Роббі збагнув, що в ній вирують шалені емоції, шукаючи виходу.
— Ви ввійшли до моєї кімнати й узяли їх з шухляди.
Сесилія озвалася вперше за всю вечерю. Старшу сестру теж переповнювали надто глибокі почуття, і треба було дати їм вихід.
— Стули пельку, заради Бога! Ти вже набридла, розігруєш тут маленьку примхливу примадонну. У хлопців не було чистих шкарпеток, тож я їм позичила твої.
Брайоні приголомшено втупилася в неї. Це була справжня зрада — а вона так прагнула врятувати сестру! Джексон і П'єро, як і раніше, зизили на тітку, доки та не відпустила їх ледь помітним глузливим кивком. Вони зачинили по собі двері з перебільшеною, можливо, навіть гротескною ретельністю, і щойно відпустили ручку, як Емілі та всі присутні знову взялися до ложок.
— Ти могла б не так експресивно поводитися зі своєю сестрою,— промовила місіс Талліс м'яко. Щойно Сесилія повернулася до матері, як Роббі вловив у неї під пахвами запах поту, що змусило його уявити дівчину на свіжоскошеній траві. Скоро вони будуть надворі. На мить він заплющив очі. Поряд з ним стояв двопінтовий глечик із заварним кремом, і Роббі спитав себе, чи вистачить у нього сил підняти цю порцію.
— Мені дуже шкода, Емілі. Але вона випробовує моє терпіння цілий день.
Брайоні озвалася спокійно-дорослим тоном:
— Досить дивно чути це від тебе.
— Ти про що?
А ось це питання, знав Роббі, було зайве. Зараз Брайоні переживає невизначений перехідний період між дитячим і дорослим світами — і вона непередбачувано перетинає межу то туди, то назад. Зараз, у цій ситуації, вона почувалася безпечніше, якщо поводилась як обурена маленька дівчинка.
Насправді Брайоні сама не дуже ясно уявляла, що мала на увазі, але Роббі не міг цього знати, тому вирішив мигцем змінити тему. Він повернувся до Лоли, яка сиділа ліворуч од нього, та сказав голосно, щоб почули всі за столом:
— Вони хороші хлопці, твої брати.
— Ха! — дико пирхнула Брайоні й, не давши кузині й слова мовити, повела далі: — З цього й видно, як мало ви розумієте.
Емілі поклала ложку.
— Люба, якщо так триватиме й далі, мені доведеться попросити тебе піти з-за столу.
— Але погляньте, що вони з нею зробили. Обличчя роздряпали, зробили їй «кропивку»!
Усі подивилися на Лолу: вона пашіла, і потемнілий колір її шкіри приховав веснянки та зробив подряпини не такими яскравими.
— Вигляд не надто жахливий,— сказав Роббі.
Брайоні зиркнула на нього. Мати промовила:
— Це від хлоп'ячих нігтів. Треба намастити якоюсь маззю.
Лола набралася сміливості та сказала:
— А я, власне, уже це зробила. Почуваюся набагато краще.
Пол Маршалл відкашлявся.
— Я сам бачив: довелося розбороняти й відірвати їх од неї. Маю сказати, ці малята мене здивували. Вони просто навалилися на неї...
Емілі встала зі стільця. Підійшла до Лоли і взяла за руки.
— Поглянь собі на руки! Це не просто садна. У тебе руки геть подряпані. Як же вони це зробили?
— Не знаю, тітонько Емілі.
Маршалл знову відкинувся на спинку стільця. Гість звернувся понад головами Сесилії та Роббі до старшої дівчинки, яка дивилася на нього, й очі в неї наливалися слізьми.
— Нема нічого ганебного в дрібній чварі, ти ж знаєш. Ти смілива дівчина, просто тебе збили з ніг.
Лола зібрала всі сили, щоб не заплакати. Емілі пригорнула племінницю за талію і погладила по голові.
— Ви маєте рацію,— звернувся Маршалл до Роббі,— вони хороші хлопці. Але, по-моєму, останнім часом їм було непереливки.
Роббі хотілося знати, чому Маршалл не згадав про це раніше, якщо Лола так сильно постраждала, але тут почалася метушня. Леон крикнув до матері:
— Хочете подзвоню лікарю?
Сесилія встала з-за столу. Роббі торкнувся її руки, і вона озирнулася, і вперше з того епізоду в бібліотеці їхні очі зустрілися. Не було ні вільної секунди, щоб зробити щось ще, і вона поспішила до товариства, щоб бути поряд з матір'ю, яка вже наказувала накласти холодний компрес. Емілі бурмотіла втішні слова, гладячи племінницю по голові. Маршалл залишився на своєму місці й наповнив склянку. Брайоні теж підвелася — видала знову по-дівчачому пронизливо верескнула. Вона взяла з Джексонового стільця якийсь конверт і підняла, щоб показати знахідку.