Стежка, яка його зацікавила, спускалася вниз, до розбомбленого будинку, доволі нового — мабуть, цей відбудований котедж належав залізничнику. У багнюці навколо поритої коліями стежки виднілися сліди тварин. Мабуть, кози. Довкола була розкидана подерта смугаста тканина з обвугленими краями — клапті штор або одягу,— а на кущі висіла відірвана розбита віконниця, і скрізь чувся запах мокрої сажі. Це їхня дорога, їхній маршрут. Він згорнув карту й, обтрусивши шинель і накинувши її собі на плечі, дещо побачив. Інші, відчувши його рух, озирнулись і простежили за поглядом. Це була нога на дереві. Високий дорослий платан, убраний у лист. За двадцять футів угорі виднілася нога, за-тиснута в розщепленому стовбурі, відтята трохи вище коліна. Звідти, де вони стояли, не було видно жодних слідів крові чи роздертої плоті. Це була ідеальна нога: бліда, гладка, досить маленька — певно, дитяча. Вона стирчала в розгалуженні, немов виставлена напоказ заради їхнього блага чи сповіщення: ось вам нога.
Двоє капралів, не стримавши бридливого пирхання, нахилилися підібрати свої речі. Вони відмовлялися замислитися над побаченим. За останні дні вони вже набачилися донесхочу.
Нетл, водій вантажівки, вийняв ще одну цигарку та спитав:
— Ну то куди, бос?
Його називали так, щоб обійти важке питання чину. Він поспіхом, майже бігом рушив по дорозі. Хотів вирватися вперед, подалі від цього видовища, щоб виблювати або випорожнитися — ще сам не знав. За сараєм, на купі розбитого шиферу, його тіло обрало перше. Він відчував таку спрагу, що не міг дозволити собі втрачати рідину. Він одпив з фляги й обійшов сарай. Міг скористатися лише цим моментом, щоб оглянути свою рану. Вона була праворуч, трохи нижче грудей, завбільшки з монету в півкрони. Вигляд мала не такий жахливий, як коли він учора змивав засохлу кров. Хоча шкіра навколо почервоніла, однак набряку не було. Але всередині було ще щось. Він відчував, що там щось застрягло і хитається. Певно, осколок шрапнелі.
Доки капрали наздогнали його, він поправив сорочку й удав, що вивчає карту. В цьому товаристві лише карта давала нагоду для приватного життя.
— До чого такий поспіх?
— Та пампушка якась в око запала.
— Це через оту карту. Знову ці його кляті сумніви.
— Які ще сумніви, джентльмени. Це наша стежка.
Він вийняв цигарку, і капрал Мейс дав йому прикурити. Потім, щоб приховати тремтіння в руках, Роббі Тернер попрямував далі, а інші за ним, як уже два дні поспіль. Чи три? Він був у нижчому чині, аніж вони, проте ці люди пішли за ним і слухалися його, а щоб не втратити власної гідності, підпускали шпильки. Коли вони блукали манівцями або ішли навпростець через поля і він занадто довго мовчав, Мейс неодмінно питав: «Що, бос, знову дівка-пампушка цвяхом у голові засіла?» А Нетл повторював: «Таж засіла, хай йому чорт, таж засіла, холера ясна». Вони були містянами, які не любили сільської місцевості й губилися там. Стрілка компаса нічого їм не говорила. Курс базової підготовки, де цього навчали, їх оминув. Вони вирішили, що Роббі їм потрібен, щоб допомогти дістатися берега. Але вони його не розуміли. Він, не маючи жодної нашивки, поводився як офіцер. Першої ночі, коли вони ховались у велосипедному сараї, капрал Нетл запитав: «А чо'о оце ти, рядовий солдат, говориш як велике цабе?»
Він не опустився до пояснень. У нього була мета — вижити, у нього була одна хороша причина, щоб вижити, і його не обходило, ітимуть вони за ним чи ні. В обох були гвинтівки. Принаймні це було вже щось, ще й Мейс — здоровань з могутніми плечима, з ручищами, які запросто могли б охопити півтори октави на піаніно у пабі, де, за його словами, він грав. Тернер не звертав уваги на кпини. Він хотів єдиного — щоб усі йшли стежкою і щоб це допомогло йому забути про ту ногу. Стежка перейшла у путівець, який тягнувся між двома кам'яними мурами і спускалась у видолинок, якого не було видно з дороги. Унизу біг брунатний потік, який вони перебрели кам'янистим дном, порослим, наче килимом, водоростями, схожими на карликову водяну петрушку.
Путівець повернув на захід, піднімаючись із видолинку між стародавніми руїнами. Небо попереду потроху почало розвиднятися й зажевріло як надія. Простір, окрім просвітів, був сірий. Коли гурт через каштановий гайок наблизився до вершини, сонце прорвало хмарну пелену і сліпучо осяяло композицію — трьох солдатів, які видерлися на пагорб. Як чудово це було, як прекрасно було б зберегти цей спогад: прогулянка в сільській місцевості Франції, у присмерковому промінні. Це завжди обнадійливе звершення.
Вийшовши з гаю, вони почули наліт бомбардувальників, і повернулися під дерева — перекурити і вичекати. Звідти літаків їм не було видно, але краєвид відкривався чарівний. Перед ними простиралися не пагорби: це радше були брижі на пейзажі, слабкі відгомони вищих гір десь у далині. Кожний наступний гірський хребет був біліший, ніж попередній. Роббі побачив, як сірість і синява розчиняються в сонячній імлі, нагадуючи таріль зі східним орнаментом.
За півгодини вони знову здійснили довгий перехід, минаючи схил і заглиблюючись у гори далі на північ, і потрапили до іншої долини, де біг інший потік. Цього разу струмок був більш повноводий, і вони подолали його, перетнувши кам'яний міст, усипаний коров'ячим гноєм. Капрали, які не так утомилися, вирішили повеселитися, побавитися, удаючи заколот. Один з них кинув йому в спину засохлу грудку гною. Тернер не озирнувся. Тканина, подумалося йому, можливо, від дитячої піжами. Хлоп'ячої. Бомбардують часто вдосвіта, ще не розвидниться. Він намагався відігнати цю думку, але вона виринала. Французьке хлоп'я спало в своєму ліжку. Тернер намагався прокласти якнайбільшу відстань між собою і тим розбомбленим котеджем. Але його розум переслідували не тільки німецька армія та її повітряні озброєні сили. Якби світив місяць, він залюбки йшов би тут усю ніч. Капралам це не сподобається. Може, пора їх позбутися.
Унизу під мостом, де протікав струмок, ріс ряд тополь, чиї тремкі верхівки мерехтливо сяяли в останньому промінні. Солдати повернули в інший бік, і невдовзі перед ними виникла інша стежка, що вела геть від потоку. Вони продиралися крізь кущі з товстим лискучим листям. Були там і низькорослі дуби, на яких ледь зав'язалося листя. Від рослин під ногами солодко пахло сирістю, і Тернеру спало на думку, що це місце якесь неправильне, бо так відрізняється од усього, раніше баченого ними.
Попереду наростав гул машин. Він дедалі гучнішав, лютішав, ніби там з неймовірною швидкістю оберталися маховики або електричні турбіни. Неначе заходиш до величезної зали, повну звуку.
— Бджоли! — крикнув Тернер. Довелось озирнутися й крикнути ще раз, доки інші його почули. Повітря вже потемніло. Він досить добре знав, що буде далі. Якщо одна з бджіл заплутається у волоссі та вжалить, то, конаючи, вона розішле іншим хімічне повідомлення, і весь рій кинеться жалити вас, щоб умерти на місці. Загальна військова повинність! Після всіх пережитих небезпек це було навіть трохи образливо. Вони зняли бушлати, накрилися з головою та стрімко побігли через бджолиний рій. Добігли смердючої канави, де текла рідка глина, і перетнули по хиткій дошці, покладеній навскіс. Вийшли за клуню, де несподівано відкрилася мирна картина. Це була ферма. Щойно вони там опинилися, як загавкали пси, і до приходьків вибігла літня жінка, ляскаючи руками, наче то кури, яких можна таким чином відлякати. Капрали цілком залежали від французької мови Тернера. Він вийшов уперед і чекав, доки жінка наблизиться. Подейкували, ніби мирне населення продає пляшки води по десять франків штука, але сам Тернер ніколи такого не бачив. Французи, які йому траплялися, були щедрі або ж поглинуті власними стражданнями. Ця жінка була сухенька й енергійна. Обличчя в неї було грубе, як місячний лик, а погляд дикий. Голос звучав різко.