Але була одна зовнішня подія, тінь, якої він не міг оминути. Після торішніх мюнхенських подій він, як і всі, був певний: війна почнеться. Їх дуже прискорено муштрували, комплектували й пересилали до нового розширеного табору, який мав прийняти більше новобранців. Його тривоги викликалися не самими бойовими діями, а загрозою їхній омріяній ідилії у Вілтширі. У відповідь на його страхи Сесилія описувала надзвичайні заходи в лікарні: збільшення кількості ліжок, спеціальні курси, навчальні тренінги. Але для них обох у цьому було щось фантастичне, віддалене, хоча, може, і реальне. Тільки не це знову, говорили люди. І Роббі з Сесилією і далі чіплялися за свої надії.
Була ще одна, ближча до реальності річ, яка його турбувала. Сесилія не розмовляла ні з батьками, ні з братом, ні з сестрою з листопада 1935 року, коли засудили Роббі. Вона не писала їм і не повідомила свою адресу. Листи доходили до неї через матір Роббі, яка продала бунгало й переїхала до іншого села. Саме через Ґрейс Сесилія повідомила родину, що не хоче ні з ким з них спілкуватися. Одного разу до лікарні прийшов Леон, але сестра не захотіла з ним говорити. Він прочекав за воротами весь день. Побачивши брата, вона сховалася, доки той не пішов геть. Наступного ранку він стояв біля дверей гуртожитку для медсестер. Вона відштовхнула його й навіть не глянула на нього. Він узяв її за лікоть, але вона випручалася й пішла, анітрохи не зворушена його благаннями.
Роббі як ніхто знав, наскільки вона любила брата, яка близька була зі своєю сім'єю і скільки для неї значив будинок з парком. Він ніколи не зможе повернутися, але його тривожило, що вона через нього розбиває собі життя. За місяць вишколу він виклав їй, що у нього на душі. Уже не вперше вони поверталися до цього питання, але треба прояснити.
У відповідь Сесилія написала: «Вони всі відвернулись од тебе, навіть батько. Розбивши життя тобі, вони розбили й мені. Вони вирішили краще повірити свідченням дурного, істеричного малого дівчиська. Насправді дівчинку налаштовували проти тебе, примушуючи до свідчень, не даючи відступити. Так, вона ще зелена, усього тринадцять, я знаю, але більше до неї не озвуся. Що ж до інших, то я ніколи не зможу пробачити того, що вони зробили з тобою. Тепер, вирвавшись од них, я розумію снобізм, який ховався за їхньою дурістю. Моя мати перша засудила тебе й ніколи не простить. Мій батько вважав за краще поринути в роботу. Леон виявився усміхненим безхребетним ідіотом, який пішов у інших на поводу. Коли Гардмен вирішив прикрити Денні, ніхто з моїх рідних не захотів, щоб поліція його допитала. Поліція зацькувала тебе. Не хоче зіпсувати собі реноме. Я знаю, це звучить прикро, але, мій любий, я до них не повернуся. По щирості, я задоволена своїм новим життям і новими друзями. Відчуваю, що можу вільно дихати. Найбільший сенс мого життя — ти. Насправді має бути вибір — ти або вони. Як це об'єднати? Я ніколи ні хвилини не вагалася. Я тебе кохаю. Я безмежно в тебе вірю. Ти моя любов, сенс мого життя. Сі».
Він знав ці рядки напам'ять і зараз повторював їх у пітьмі. Сенс мого життя. Не животіння, а життя. Велика відмінність. І Сесилія була сенсом його життя, ось чому він повинен був вижити. Він лежав на боці, вдивляючись у те, що йому здавалося входом до сараю, чекаючи на перші проблиски світання. Він був надто стривожений, щоб заснути. Він хотів одного — іти до узбережжя.
Не буде котеджу у Вілтширі. За три тижні до кінця його вишколу оголосили війну. Військова відповідь була автоматична, як заклацування скойок молюска. Усі відпустки скасували. За якийсь час повідомили, що їх відтермінували. Терміни призначалися, переносилися, скасовувалися. Потім, за двадцять чотири години до відбуття, їм видали проїзні документи на залізницю. Надали чотири дні, щоб вони стали на службу в новому полку. Була чутка, що їх командирують. Сесилія спробувала домовитися про перенесення своєї відпустки і частково досягла свого. Але раптом усе розладналося. Коли надійшла листівка, де Роббі повідомляв про свій приїзд, Сесилія вже була в дорозі до Ліверпуля на курси медсестер, щоб надавати допомогу тяжкопораненим у шпиталі Олдер-Гей. Прибувши до Лондона, він майнув за нею на північ, але потяги йшли неймовірно повільно. Перевага була за військовим транспортом, що прямував на південь. Поїзд на вокзалі Бірмінгем-Нью-Стейшн Роббі проґавив, а наступний скасували. Довелося чекати до рання. Зо півгодини він вагаючись блукав по платформі. Нарешті вирішив повернутися. Запізнення на службу було серйозним проступком.
Коли Сесилія повернулася з Ліверпуля, він зійшов з корабля у Шербурі, і наближалася найнудніша на його віку зима. Обоє, звісно, відчували стрес, але вона вважала за потрібне налаштуватися на позитив і бути спокійною. «Я нікуди не поїду,— писала вона в своєму першому листі з Ліверпуля.— Я на тебе чекатиму. Повертайся». Вона повторила це. Вона знала, що він пам'ятатиме. Відтоді цими словами закінчувався кожний лист до Роббі, який відбув до Франції, аж до останнього, коли надійшов наказ відступати у Дюнкерк.
Це була довга гірка зима для Британського експедиційного корпусу на півночі Франції. Нічого особливого не відбувалося. Рили окопи, забезпечували матеріально-технічне постачання і виряджалися на нічні тренування, які для піхотинців були фарсом, бо мети ніколи не пояснювалося, а зброї не вистачало. Чесно кажучи, генералом був кожний. Навіть останній рядовий розумів, що війна в окопах не вестиметься. Але протитанкових засобів, на які очікували, не прислали. Насправді у них узагалі було обмаль важкого озброєння. Це був час нудьги і футбольних матчів проти інших підрозділів, і цілодобових маршів путівцями у повній викладці — солдати нічого не робили, тільки ступали в ногу по асфальту і мріяли у такт крокам. Роббі прагнув цілком зануритися в думки про Сесилію і подумки складав наступного листа, уточнюючи фрази, намагаючись знайти щось кумедне в буденній сірятині.
Можливо, це перше зелене пагілля на французьких стежках і марево блакитних дзвіночків, які визирали з лісових заростей, змусили його відчути, що час примиритися й почати спочатку. Він вирішив, що слід ще раз спробувати переконати її відновити спілкування з батьками. Їй не треба прощати їм або повертатися до старих сварок. Їй просто слід написати короткого і простого листа, дати знати, де вона зараз і як їй ведеться. Хто може сказати, які зміни грядуть найближчими роками? Він знав: якщо вона не помириться з батьками і хтось із них двох умре, то муки її каяття будуть нескінченні. Він ніколи не простить собі, якщо не переконає її.
Отже, він написав у квітні, а вона не відповідала до середини травня, коли війська вже здавали свої позиції, незадовго до того як надійшов наказ відступати всім до Ла-Маншу. Ще не було зіткнень з ворожим вогнем. Зараз лист лежав у Роббі у верхній кишені. Це була остання звістка, яку він отримав, перш ніж пошта припинила діяти взагалі.
...Я не хотіла розповідати тобі про це зараз. Я досі не знаю, що думати, очікуючи на нашу зустріч. Тепер у мене є твій лист, і немає сенсу нічого не казати. Перший сюрприз полягає у тому, що Брайоні не в Кембриджі. Тої осені вона не поїхала туди й не навчатиметься там. Я була щиро здивована, бо чула від доктора Голла, що на неї там чекають. Інший сюрприз — те, що вона навчається на медсестру в моїй колишній лікарні. Можеш уявити Брайоні з судном? Гадаю, усі казали те ж саме про мене. Але ж вона така фантазерка — ми вже переконалися. Мені шкода пацієнтів, яким вона робитиме ін'єкції. Її лист просто бентежить і збиває з пантелику. Вона хоче зустрітися. Вона вже почала як слід уявляти, що накоїла і що це означає. Ясно, що вона хоче змінити щось, тому й кинула навчання. Каже, що хоче принести практичну користь. Але у мене враження, що фах медсестри вона обрала як покуту для самої себе. Хоче приїхати, зустрітися зі мною та поговорити. Може, я помиляюся, тому збираюся почекати на тебе, щоб ми разом з нею зустрілися віч-на-віч, однак мені здається, що вона хоче покаятися. Думаю, вона хоче змінити свої свідчення та зробити це в офіційному й законному порядку. Певно, це неможливо, бо ж твою апеляцію відхилили. Нам треба більше знати закони. Можливо, я маю поговорити з адвокатом. Не хочу, щоб ми будували повітряні замки. А може, насправді вона не робитиме того, на що я сподіваюся, бо не готова пройти через ці випробування. Ти ж пам'ятаєш, яка вона мрійниця і вигадниця.