Я нічого не робитиму, доки не даси мені знати. Я не казала тобі цього, та оскільки ти знову попросив, щоб я помирилася з батьками (я в захваті від твоєї великодушності), то маю дати знати тобі, що ситуація може змінитися. Якщо для Брайоні юридично неможливо піти до судді та сказати йому, що вона помилялася, то принаймні вона може поїхати до батьків і все їм розповісти. Тоді хай вони вирішують, як чинитимуть. Якщо вони змусять себе письмово вибачитися перед тобою, тоді, може, почнемо все спочатку.
Я досі думаю про неї. Податися в медсестри, щоб порвати зі своїм оточенням — для неї це значніший крок, аніж для мене. Принаймні я три роки провела в Кембриджі, у мене є причини зректися своєї родини. У неї, мабуть, теж є свої причини. Не заперечую, що мені було б цікаво дізнатися. Але я чекаю на тебе, мій любий, щоб почути твою думку. А, до речі, ще вона сказала, що Сіріл Конноллі, редактор «Горизонту», відхилив її твір. Що ж, бодай хтось здатний тверезо оцінити її жалюгідні перекручені фантазії.
Пам'ятаєш тих недоношених близнят, про яких я тобі писала? Найменший умер. Це сталося тої ночі, коли я чергувала. Мати немовлят сприйняла це просто жахливо. Ми чули, що батько цих малят — помічник каменяра, і я чекала побачити дещо схожого на курча типчика з недопалком, прилиплим до нижньої губи. Він був у Східній Англії з робітниками, прикомандированими до армії, будував там берегову оборону — ось чому запізно навідався до лікарні. Він виявився дуже красивим молодиком, девятнадцятирічним, на зріст — понад шість футів, сам ясноволосий, і буйне пасмо падало на чоло. Він клишоногий, як Байрон, тому до армії забракували. Дженні сказала, що він схожий на грецького бога. Він був такий милий і ніжний, так терпляче втішав нещасну молоду дружину. Ми всі так були цим зворушені. Найсумнішим було те, що ледь він спромігся її заспокоїти, як час побачення вичерпався, і прийшла сестра та примусила його разом зо всіма покинути лікарню. Нам лишилося тільки збирати друзки. Бідолашна дівчинка. Але четверта година, і правила є правила.
Уже збираюся: треба встигнути на Белгемське відділення, до сортування пошти,— сподіваюся, цей лист перетне Ла-Манш до вихідних. Але не хочу завершувати на сумній ноті. Я дуже рада новинам про сестру ще й через те, що це може значити для нас. Мені сподобалася твоя розповідь про сержантські гальюни. Я прочитала це кільком нашим дівчатам, і вони реготали як несамовиті. Я рада, що зв'язковий офіцер, виявивши твоє володіння французькою, дав тобі таку роботу, де ці знання можна використати. Чому про це не знали з самого початку? Ти що — мовчав? Маєш рацію щодо французького хліба: десять хвилин — і ти знову голодний. Суцільне повітря, і нічого всередині. Белгем не такий поганий, як я раніше казала, але про це іншим разом. Вкладаю до листа вірш Одена на смерть Єйтса — торік вирізала зі старого «Лондон Мерк'юрі». На вихідних поїду до села відвідати Ґрейс і пошукаю там у шухлядах твого Гаусмена. Пора бігти. Ти у моїх думках щохвилини. Я тебе кохаю. Я на тебе чекатиму. Повертайся. Сі.
Він прокинувся від того, що черевик тицяв йому в спину.
— Вст'вай, бос. Прокинься й співай.
Він сів і подивився на годинник. Вхід у сарай перетворився на синяво-чорний прямокутник. Він поспав навряд чи сорок п'ять хвилин. Мейс старанно витрушував солому з мішків і розкладав «стіл». Усі троє мовчки сіли на сіні, запалюючи першу за цей день цигарку. Вийшовши надвір, знайшли глиняний гладущик з важкою дерев'яною накривкою. Усередині, сповиті в муслінову тканину, лежали батон і шматок сиру. Тернер мисливським ножем розділив їжу на рівні частини.
— Якщо нас випадково роз'єднають,— пробурмотів він.
У хаті вже запалили світло, і пси несамовито гарчали, коли військові проходили повз. Перелізши через тин, вони попрямували полем, рухаючись на північ. За годину вони зупинилися в переліску на порубці — напитися з фляг і перекурити. Тернер вивчав карту. Високо над головою вже з'явилися перші бомбардувальники, загін близько п'ятдесяти «гайнкелів» прямував тим же шляхом на узбережжя. Злегка захмарене сонце стояло високо. Ідеальний день для Люфтваффе. Солдати мовчки йшли ще годину. Дороги не було, тому Тернер прокладав маршрут за компасом, через поля, де паслися корови і вівці, де росли ріпа і молода пшениця. Але подалі від доріг було не так безпечно, як він гадав. На одному полі, де випасалася худоба, чорніла дюжина вирв од снарядів, і валялись осколки кісток, шматки м'ясива, клоччя роздертої шкіри, розкидані на сто ярдів. Але дорогою кожний думав свою думу й не казав ані слова. Тернер занурився в карту. За його припущенням, вони були за двадцять п'ять миль від Дюнкерка. Що ближче вони підходили, то важче було триматися далеко від шляхів. Вони тут усі сходилися. Тут треба було переходити річки і канали. Шукати мостів — лише даремно витрачати час, бо все одно доведеться знову повертатися в поля.
Одразу по десятій стали на черговий привал. Перед тим перелізли через пліт, щоб вийти на путівець, якого Тернер не зміг знайти на карті. Але ж ось він — на пласкій, майже безлісій землі. Ішли з півгодини, коли зачули зенітний вогонь — за кілька миль, де було видно шпиль церкви. Тернер зупинився, щоб знову звіритися з картою.
Капрал Нетл сказав:
— На цій карті пампушок не знайти.
— Ш-ш-ш. У нього знову сумніви.
Тернер нахилився, зіпершися всією вагою на пліт. Плече боліло, коли ступав на праву ногу. Здавалося, гострий осколок виліз і стирчить, протикаючи сорочку. Було неможливо втриматися. Щоб не похитати його вказівним пальцем. Але палець намацував лише м'яку роздерту шкіру. Після минулої ночі Тернер уже не міг витримувати глузування капралів. Утома й біль зробили його дратівливим, але він мовчав і намагався зосередитися. На карті він знайшов село, а от дорогу — ні, хоча ось вона, під ногами, і веде куди слід. Вийшло саме так, як він гадав. Вони підуть разом по дорозі, мають лишатися на ній аж до лінії оборони вздовж каналу Берґ-Фюрн. Жодного іншого шляху немає. Капральські кпини не вгавали. Він згорнув карту й пішов далі.
— Який план, бос?
Він нічого не відповів.
— Ой-ой. Образився.
Перекриваючи обстріл зеніток, долинув грім артилерійського вогню з їхніх власних позицій трохи далі на захід. Ближче до села почулося гудіння повільних вантажівок. А потім і показалися ці машини: розтягнувшись у колону на північ, вони їхали не швидше, аніж якби людина йшла пішки. Було спокусливо залізти туди, але Тернер знав, що тоді вони стануть легкою мішенню для обстрілу з повітря. А якщо йти пішки, то можна бачити і чути, що станеться.
Путівець вливався в трасу, під прямим кутом огинаючи село. Хвилин десять вони дали ногам відпочити, сидячи на краю кам'яного корита для води. Три- і десятитонні вантажівки, бронетранспортери й машини швидкої допомоги розверталися на вузькому повороті, долаючи навряд чи милю за годину, полишаючи село прямою трасою, з лівого боку обсадженою платанами. Дорога вела прямо на північ, у бік, де курилася чорна хмара — це палала нафта; полум'яна хмара за обрієм була знаком, що далі — Дюнкерк. Зараз не треба було компасу. Уздовж дороги валялися поламані військові транспортні засоби. Ворогу нічого не лишати. З кузовів вантажівок, які їхали геть, здивовано дивилися поранені, які ще не поринули в безтяму. Їхали броньовики, штабні автомобілі, гармати і мотоцикли. А впереміш з ними, напхані під зав'язку або завалені інвентарем і валізами, були цивільні автомобілі, автобуси, сільськогосподарські вантажівки й вози, які тягнули коні або штовхали чоловіки і жінки. Повітря було аж сіре від дизельного перегару, і в цьому смороді, рухаючись навіть швидше, ніж автівки, стомлено ступали сотні солдатів, більшість із яких несли свої гвинтівки й неоковирні непідйомні шинелі, що було додатковим тягарем, бо з самого рання сонце пекло дедалі безжалісніше.