— Ми отам, у лісі, фріца оточили. Мабуть, з передового загону. Але він добре окопався, має пару кулеметів. Треба піти туди й викурити його.
Тернер відчув, як від жаху по тілу пробіг холодок, і ноги підігнулися. Він розтулив порожні долоні:
— Чим, сер?
— Хитрістю й спільними зусиллями.
Як опиратися дурневі? Тернер занадто втомився, щоб міркувати, хоча йти нікуди не збирався.
— Так, у мене рештки двох взводів, на півдорозі на схід...
«Рештки» були саме тим словом, яке якнайкраще змалювало ситуацію і наштовхнуло Мейса вдатися до казармених хитрощів; він втрутився:
— Мої вибачення, сер. Дозвольте звернутися.
— Не дозволяю, капрале.
— Дякую, сер. Є ордер від генштабу. Значуще завдання. Терміново, без затримки, зупинки і зволікання, перейти в Дюнкерк з метою негайної евакуації, виходячи з нинішньої ситуації — повного й незворотного оточення. Сер.
Майор розвернувся і тицьнув вказівним пальцем Мейсові у груди.
— А тепер послухайте ви. Це наш останній шанс показати...
Капрал Нетл замріяно вимовив:
— Цей наказ видав лорд Ґорт, сер, і особисто надіслав.
Тернеру здалося неймовірним, щоб до офіцера зверталися таким чином. Це надто ризиковано. Майор так і не збагнув, що його висміяли. Йому здалося, що це сказав Тернер, тому свій маленький монолог він адресував до нього.
— Цей відступ — кривава бійня. Та сто копанок чортів, заради Бога, люди! Це ваш останній шанс показати, що ми на щось ще здатні, що ми рішучі, вольові. Ба більше...
Він ще довго говорив, але Тернеру здавалося, що слова долітають до нього приглушено, наче вуха заклало ватою. Цього разу він не спав. Він дивився понад плечем майора на чоло колони. Там, удалині, щось повисло за тридцять футів над дорогою, викривлене в спекотному сонячному повітрі,— якась горизонтально підвішена дерев'яна дошка з наростом посередині. Слова майора не доходили до Тернера, та й власні думки ясними не були. Горизонтальна з'ява, ширяючи у небі, не збільшувалася, і хоча він починав розуміти значення цього видіння, це було наче вві сні, бо неможливо було якось реагувати, поворушити рукою або ногою. Він лише розтулив уста, але не міг вичавити ні звуку, та й не знав, що сказати, навіть якби міг.
Тоді, саме тої миті, коли до нього повернувся дар мови, він зумів крикнути: «Бігом!» Метнувся просто до найближчого схову. Наказ був неясний, не за солдатським статутом, але Тернер відчував, що капрали не відстають. Ірреальним було й те, що він не міг як слід рухати ногами. Не через біль: він відчував під ребрами не це, але начебто щось дряпало кістки. Він скинув шинель. За п'ятдесят ярдів попереду була лежала на боці тритонна вантажівка. Чорні лискучі шасі, два кружала, були єдиним сховом. Не зволікаючи, Тернер заліз туди. Винищувач обстрілював усю колону. Широкий вогняний струмінь розтікався, захоплюючи всю землю, просуваючись по дорозі зі швидкістю двісті миль на годину, розносячи деренчливий град уламків, гуркотливих гарматних пострілів, брязкання розтрощеного металу і скла. Ніхто з тих, хто сидів у найближчих автомобілях, не встиг відреагувати. Водії тепер могли хіба що спостерігати «виставу» крізь лобове скло машин. Усі лишилися там, звідки метнувся Тернер. Люди, які сиділи в кузовах вантажівок, нічого не розуміли. Сержант, який стояв посередині шляху, звів гвинтівку. Почувся жіночий крик, а потім вогонь перекинувся туди, де перед тим стояв Тернер, який встиг стрибнути під перекинуту вантажівку й сховатися в мороці. Сталева рама здригнулася від снарядів, які бомбардували її з надзвичайною швидкістю. Потім прокотився гарматний вогонь, який мчав по колоні, з ревом винищувача на людей упала миготлива тінь. Тернер утиснувся в пітьму шасі, ховаючись під переднім колесом. Ніколи ще мастило не пахло так приємно. Чекаючи на ще один літак, він присів, згорнувшись, як у материнському лоні, затуляючи руками голову і міцно заплющуючи очі, думаючи лише про те, як вижити.
Але нічого не сталося. Тишу порушувало тільки комашине дзижчання, яке означало весняну метушню, і пташиний спів, який замовк, а потім оживився після тривалої паузи. А потім, ніби наслідуючи птахів, почали стогнати і кричати поранені, заплакали перелякані діти. Хтось, як ведеться, нарікав на Королівські військово-повітряні сили. Тернер підвівся й почав обтрушувати з себе порох, коли з'явилися Нетл і Мейс, і разом вони всі повернулися до майора, який сидів на землі. Кров одхлинула у майора від обличчя, і він колисав свою праву руку.
— Куля пройшла навиліт,— пояснив він, коли ті підійшли.— А я щасливчик.
Вони допомогли йому підвестися й запропонували відвести його до карети швидкої допомоги, де капітан Медичного корпусу Королівської армії та двоє санітарів уже оглядали поранених. Але той похитав головою та встав без сторонньої допомоги. Від шоку він став балакучим, і голос його пом'якшився.
— «Месершміт-109». Точно його кулемет. Гармати відірвали б мені руку з м'ясом. Двадцять міліметрів, ви ж знаєте. Він, мабуть, одбився від своєї групи. Помітив нас, вертаючись, от і не витримав. Не можу його звинувачувати. Але це означає, що скоренько й багато інших налетять.
Півдюжини чоловіків, яких майор до того зібрав, похапали свої гвинтівки з канави й налагодилися тікати. Глянувши на них, той згадав:
— Ага, хлопці. Шикуйся.
Вони, здавалося, були взагалі нездатні йому опиратися й вишукувалися. Трохи тремтячи, майор звернувся до Тернера:
— І ви, троє. Ноги в руки.
— Насправді, старий, якщо по щирості, краще нам не йти.
— О, зрозуміло.
Він зизив оком на плече Тернера, ніби побачив там нашивки найвищого рангу. І добродушно віддав честь лівою рукою.
— У такому разі, сер, якщо ви не заперечуєте, ми підемо. Побажайте нам удачі.
— Удачі, майоре.
Вони спостерігали за тим, як він веде цей загін неохочих у напрямі лісу, де на них чигали кулемети.
Зо півгодини колона не рухалася. Тернер звернувся до капітана Медичного корпусу, щоб допомогти перетягувати на ношах поранених. Потім він прилаштовував їх на вантажівках. Капрали не подавали ознак присутності. Тернер виймав необхідне медичне приладдя й ніс до працівників швидкої допомоги. Дивлячись на те, як капітан зашиває постраждалому рану на голові, він відчув приплив колишніх амбіцій. Але стільки пролитої крові огорнуло мороком те, що він колись вичитав у підручниках. На їхній ділянці з'явилося п'ятеро поранених, але, на подив, жодного вбитого, хоча сержанта з гвинтівкою поранило просто в лице — ніхто не очікував, що він виживе. У трьох авт злетіли капоти, і поламані машини відкотилися з дороги. З них виливався бензин, шини були пробиті.
Все було зроблено, але колона досі не рухалася. Тернер підняв шинель і пішов далі. Він був занадто спраглий, щоб чекати. Літня бельгійська пані з простріленим коліном допила його останню воду. Його розпухлий язик не вміщався в роті, Тернер міг думати тільки про одне — де знайти води. Про це і ще про те, що слід дивитися в небо. Він минув ділянку дороги зі зруйнованим транспортом і пораненими у вантажівках. Він ішов уже десять хвилин, коли раптово, на траві, біля пагорка, побачив голову Мейса. Це було десь за двадцять п'ять ярдів, у густому зеленому затінку тополь. Він попрямував туди, хоча й усвідомлював, що в нинішньому душевному стані краще це місце обійти. Мейса і Нетла стояли в землі по плечі й рили глибоку яму. Вони вже завершували копати могилу. За гіркою землі лежав хлопчик років п'ятнадцяти. На спині розпливалася кривава пляма, захоплюючи білу сорочку від шиї до пояса.
Мейс сперся на лопату і перекривив Тернера:
— «Насправді, старий, якщо по щирості, краще нам не йти». Чудово, бос. Затямлю це на майбутнє.
— «Без затримки, зупинки і зволікання» — гарно було сказано. Де ви цього набралися?
— Та він клятого словника проковтнув,— з гордістю промовив капрал Нетл.
— Я любив розгадувати кросворди.
— А «значуще завдання»?
— А це з вечірки для сержантів минулого Різдва.
Стоячи у могилі, Мейс і Нетл проспівали на честь Тернера пісеньку: