Колона за ними зарухалася.
— Можна його вже ховати,— сказав капрал Мейс. Усі троє підняли хлопця й перевернули горілиць. До кишені сорочки були причеплені авторучки. Капрали не церемонилися. Вони занурили лопати у ґрунт, і невдовзі вбитий зник під землею.
— Гарненький хлопчина,— зронив Нетл.
Капрали зв'язали мотузкою два кілки від намету, щоб зробити хрест. Нетл розрівняв землю лопатою. Щойно зробивши це, військові розвернулися до шосе.
— Він був з бабусею і дідусем,— зауважив Мейс.— Вони не хотіли залишати його в кюветі. Думав, вони прийдуть провести його в останню путь, адже люблять, але зараз обоє в жахливому стані. Треба нам повідомити їх, де він.
Але бабусі й дідуся того хлопчика не було видно. Валка рушила далі, а Тернер вийняв карту і сказав:
— Дивіться обома на небо.
Майор мав рацію: після того як на них випадково напав «месершміт», слід було очікувати всього: повернуться нові винищувачі. Вони точно повернуться. Канал Берґ-Фюрн був позначений на карті товстою яскраво-синьою лінією. Нетерпіння Тернера чимшвидше дійти підсилювалося спрагою. Він зануриться обличчям у цю синяву й питиме досхочу. Ця думка викликала спогади про гарячку в дитинстві, коли треба було шукати прохолодний кутик подушки, і материнську руку в нього на чолі. Люба Ґрейс! Торкнувшись власного чола, він відчув, що шкіра пергаментна і суха. Він відчував, що рана запалилася, це запалення зростало, а шкіра напнулася, обважніла, але не від крові, що сочиться крізь сорочку. Він хотів оглянути рану, але навряд чи це зараз було можливо. Колона рухалася, як і раніше, невблаганно швидко. Їхній шлях лежав просто до берега — не було жодних затримок. Коли вони наблизилися, то побачили чорну хмару, яка, безперервно, курилася над згорілим нафтопереробним заводом у Дюнкерку, потроху огортаючи небокрай на півночі. Не лишалося вибору, окрім як іти вперед. Тому Тернер знов схилив голову і втомлено, ледь рухаючись, мовчки попрямував далі.
Ηа дорозі більше не було платанів. Вразливий для атаки, без тіні, цей шлях вився по горбистій землі у формі літери «S». Тернер змарнував дорогоцінні запаси слів на зайві розмови і зустрічі. Змора навіяла йому ілюзорно-піднесений настрій і сподівання на майбутнє. Тепер він звів своє життя до ритму ходи: ступати по землі, доки не дійде до моря. Усе, що перешкоджало руху, відкидалося, бо треба було примусити себе прямувати вперед. На одній шальці терезів — рана, спрага, водянка, втома, спека, біль у ногах, «юнкерси», далечінь, Ла-Манш, а на другій — «Я на тебе чекатиму», і пам'ять про ці промовлені нею слова він зберігав, як святе зцілення, як бальзам для рани. Окрім того, був страх, що його схоплять. Його найбільш чуттєві спогади — ці їхні кілька хвилин у бібліотеці, поцілунок у Вайтголлі — поблякли, знебарвилися через те, що він постійно до них звертався. Він знав напам'ять навіть деякі уривки з її листів, він знову згадував, як вони змагалися за вазу біля фонтана, він пам'ятав тепло її руки на тій вечері, коли зникли близнюки. Ці спогади підтримували його, але все було не так легко. Занадто часто вони нагадували йому, де він був, коли востаннє викликав ці спогади. Це було десь на іншому березі часу, вододіл був такий самий значний, як до Різдва Христового та по Різдві — до в'язниці, до війни, до того, як споглядання трупів перетворилося на буденність.
Але цій єресі прийшов кінець, коли він прочитав її останнього листа. Він торкнувся нагрудної кишені. Це було якесь церковне уклякання. Лист ще тут. На шальках терезів з'явилося дещо нове. Те, що могло його очистити, було простим коханням. Саме смакування цієї можливості очищення нагадувало йому, як сильно зіщулилося й зібгалося його життя. Його смак до життя вмер, як і всі старі амбіції та втіхи. Перспектива відродження й тріумфального повернення! Він може знову стати тою людиною, яка колись у сутінках перетнула суррейський парк,— джентльменом, убраним у свій найкращий костюм, сповненим жаги до життєвих принад, тим, хто проник до будинку й несамовито-пристрасно кохався з Сесилією,— ні, дозвольте вжити слово з капральського жаргону: вони злягалися, доки інші потягували коктейлі на терасі. Можна поновити історію, яку він планував на вечірній прогулянці. Більше вони з Сесилією не критимуться, їхнє кохання буде визнане суспільством і міцнішатиме. Він не поневірятиметься з простягнутою рукою, збираючи крихти вибачень від друзів, які його уникають. Але він і не лишатиметься у гордій і жорстокій самотності, навзаєм гребуючи ними. Він точно знає, як поводитиметься. Він просто поновить життя. Якщо судимість знімуть, він по війні повернеться до медичного коледжу або стане вповноваженим військовим, служитиме у Медичному корпусі. Якщо Сесилія помириться зі своїми рідними, він триматиметься оддалік, не виявляючи огиди. Він ніколи не спілкуватиметься з Емілі та Джеком. Емілі напрочуд жорстоко наполягала на його засудженні, тоді як Джек просто відвернувся, розчинився на роботі саме тоді, коли був потрібний.
Усе це не мало значення. Звідси все виглядало просто. Дорогою вони знаходили більше й більше трупів на трасі, у канавах і на асфальті — дюжини й дюжини солдатів і цивільних. Сморід був жахливий, він просякав складки одягу. Колона ввійшла у розбомблене село, а може, то були околиці невеличкого містечка — це місце настільки було поруйноване й завалене щебенем, що годі дізнатися. Кого це турбує? Хто зможе описати цю руйнацію і вигадати назви сіл і міст, які годитимуться для підручників з історії? І мудро глянути на це, і визначити винних? Ніхто ніколи не дізнається, на що це взагалі схоже — опинитися в такому місці. Без деталей не вийде широкого полотна. Покинуті крамниці, а на дорозі — уламки військового обладнання і транспорту. Через розкидані тіла людям доводилося йти посередині дороги. Це вже не мало значення, бо колона майже не рухалася. Солдати вилазили з бронетранспортерів і прямували далі пішки, спотикаючись об цеглу й черепицю. Поранені, залишені у вантажівках, чекали. Була велика тиснява в маленькому просторі, тому це викликало роздратування. Похиливши голову, намагаючись поринути у власні думки, Тернер попрямував за чоловіком, який ішов попереду.
Він буде обілений. Якщо поглянути збоку, то у цій реальності, де ніхто й не намагався обійти й не наступати на руку мертвої жінки, Тернеру здавалося, що й не треба буде жодних вибачень чи виправдань. Він прагне очищення. Він мріє про це, як закоханий, що тужить за милою. Він мріє про це, як інші солдати по дорозі пропадають за іншим: мріють про свої хатні вогнища, або земельні ділянки, або цивільні посади до війни. Якщо відновлена невинність — така елементарна річ, то немає жодної причини, чому не можна повернутися до Англії. Нехай обілять його ім'я, й тоді всі змінять свою думку про нього. Він змарнував час, тепер черга за іншими. Його справа проста. Знайти Сесилію, і кохати її, і одружитися з нею, і жити сім'єю без ганьби.
Але було щось таке у цьому всьому, про що він не міг забути,— якась неясна сильветка, яка й серед руйнації за дванадцять миль від Дюнкерка не полишала його. Брайоні. Тут він наближався до краю того, що Сесилія називала його великодушністю. І його раціональністю. Якщо Сесилія повернеться до сімейного лона, якщо сестри знову будуть разом, то не вийде уникати Брайоні. Але чи зможе він її прийняти? Чи зможе перебувати з нею в одній кімнаті? Ось вона, можлива нагода пробачити. Але це його не стосується. Він не вчинив нічого поганого. Це — заради неї самої, через її власний злочин, проти якого постає її ж совість, чого Брайоні вже не може стерпіти. Чи має він відчувати вдячність? І, зрештою, у 1935-му вона була ще дитиною. Він казав собі це знов і знов, і вони з Сесилією теж повторювали це одне одному знов і знов. Так, вона була ще дитиною. Але не кожна дитина запроторює до тюрми невинно обмовленого. Не кожна дитина така цілеспрямована і злостива, не кожна дитина така впевнена й затята, що ні хвильки не сумнівається. Вона дитина, але це не завадило йому в камері мріяти про її приниження, перебираючи дюжину засобів, як їй помститися. Одного разу у Франції, коли був найхолодніший за всю зиму тиждень, Тернер, напившись коньяку, навіть подумки насаджував її на свій багнет. Брайоні й Денні Гардмена. Так, було нерозумно і недалекоглядно ненавидіти Брайоні, але це допомагало.