Тернер стояв у цьому гаморі, не знаючи, що робити. Важко буде вибратися з юрби. Учора тут були човни,— уловив він уривок чиєїсь розмови,— і завтра будуть. Уставши навшпиньки на порозі кухні, він знизав плечима, показуючи через юрму капралам, що тут везіння не варто чекати. Нетл кивнув у бік дверей, і всі почали підтягуватися до нього. Було б добре випити чогось, але тепер єдине, що хвилювало їх, це вода. Просувалися через ці щільно скупчені тіла вони повільно, а коли нарешті досягли порога, то вихід був забарикадований спинами: люди у колі стояли пліч-о-пліч, а всередині хтось був.
Певно, коротун — менш ніж п'ять футів шість дюймів,— бо Тернеру нічого не було видно, хіба що частину потилиці.
— Ти відповідай,— промовив хтось,— дідько тебе бери, малий мерзотнику.
— Ну давай, ну.
— Ич який, бріоліном намазався. Де ти був?
— А де був ти, коли вбивали мого товариша?
Плювок поцілив йому в потилицю та стік за вухо. Тернер обійшов юрбу, щоб побачити докладніше. Спочатку він угледів сіро-блакитну куртку, а потім — обличчя чоловіка, сповнене німого остраху. Це був маленький жилавий чоловічок в окулярах з товстими брудними скельцями, в яких його перелякані очі здавалися більшими. Він був схожий на діловода чи телефонного оператора, можливо, з давно розпущеного штабу. Але він був у Королівській армії, тож «томмі» притягнули його до відповідальності. Він повільно озирнувся, дивлячись на коло своїх мучителів. У нього не було відповідей на їхні питання, він і не намагався бодай чимось заперечувати свою причетність до того, що над пляжем не видно вогнеметів і «ураганів». Правою рукою він так вчепився в свій кашкет, що аж пальці побіліли й тремтіли. Артилерист, який стояв біля дверей, жорстоко штовхнув його в груди, аж чоловічок упав крізь кільце просто на солдата перед собою, який відштовхнув жертву назад, вмазавши їй по голові. Пролунало схвальне ревіння. Усі страждали, а тепер хтось та й заплатить.
— То де Королівська армія?
Вихопилася чиясь рука та вдарила його по обличчю, аж окуляри злетіли на підлогу. Ухар хльоснув, як батіг. Це було сигналом, знаком нового рівня «розваг». Неозброєні очі чоловіка перетворилися на щілинки, і він нахилився, мацаючи під ногами. Це було помилкою. Ззаду його копнув підбитий залізом артилерійський чобіт, від чого чоловік підстрибнув на дюйм чи два. Усі навколо реготалися. Солодке відчуття поширювалося баром, захоплюючи дедалі більше солдатів. Натовп утратив будь-яке відчуття особистої відповідальності. Тверезого глузду не стало, натомість панував безум. Почулося пожвавлене іржання, коли хтось жбурнув нещасному у голову недопалок. Вони сміялися з його комічного вереску. Вони ненавиділи його, і він заслужив на таке поводження. Він мав оддуватися за те, що у небі як у себе вдома літають «Люфт-ваффе», за кожну нову атаку, за кожного вбитого товариша. Його тендітна фігурка ввібрала всі причини поразки армії. Тернер знав, що не зможе нічого не вдіяти, щоб допомогти цьому чоловіку, не ризикуючи стати жертвою самосуду. Але неможливо було стояти осторонь. Краще приєднатися, аніж нічого не робити. Охоплений неприємним збудженням, він посунувся вперед. Тепер чийсь голос зі стрибким валлійським акцентом у свою чергу питав:
— Де Королівська армія?
Було моторошно, що цей чоловік не кричить, не кличе на допомогу, не благає, не доводить свою непричетність. Його мовчання здавалося змовою з долею. Невже він такий убогий розумом, що навіть і не гадає: зараз його спіткає смерть? Він ретельно сховав окуляри до кишені. Без них обличчя було порожнім. Наче кріт на різкому світлі, він намагався роздивитися своїх катів, розтуливши губи — більше з подиву, аніж намагаючись вимовити бодай слівце. Він не міг бачити навіть тих, хто стояв найближче, і тому отримав несамовитий удар в обличчя. Цього разу кулаком. Голова мотнулася, повисла, чийсь чобіт поцілив йому в щелепу — і спортивний азарт ще зріс, почулися нестройні оплески, ніби вітаючи змагання в селі на природі. Це було божевіллям — прийти на захист людині, що опинилася в такій скруті, а не прийти — гидко. Водночас Тернер розумів збудження, яке охоплює мучителів, і що воно може підступно підкрастися до нього самого. Він і сам може зробити щось обурливе своїм мисливським ножем — і заслужити любов сотень людей. Відсторонившись, він подумки примусив себе налічити у цьому колі двох-трьох солдатів, які здавалися йому більшими або сильнішими. Але реальна небезпека відчувалася саме від натовпу, від стану його душі — від «праведного гніву». Юрба не відмовить собі у задоволенні.
Ситуація досягла того рівня, коли той, хто завдасть наступного удару, заслужить загальне схвалення, немов утнув щось кумедне. У повітрі витало бажання потішитися, але підійти до цього творчо. Ніхто не хотів узяти фальшиву ноту. На кілька секунд це стримало людей. Але в якийсь момент, ось-ось (Тернер знав це зі свого досвіду у Вондсворті), один удар викличе по собі каскад. У мордованого на вилиці під правим оком розпливалася рожева пляма. Він затулив кулаками підборіддя — досі стискаючи кашкета й зіщуливши плечі. Може, це була захисна стійка, але насправді це було жестом слабкості й покори, що мав спровокувати ще більше насильство. Якби він сказав щось, що-небудь, то солдати, які оточували його, згадали б, що він теж людина, а не кролик, якого їм кортить оббілувати. Той валлієць, який звертався до оточеного, був невисоким кремезним чолов'ягою, сапером. Тепер він зняв брезентовий ремінь і підняв над головою.
— Що скажете, хлопці?
Його чіткий вкрадливий голос натякав на такі жахіття, про які Тернер і думати не міг. Зараз був його останній шанс діяти. Він озирнувся на капралів: у гаморі пролунало ревіння, наче на кориді бика пронизав пікадор. Юрба похитнулася й розступилася — крізь неї прорвався Мейс. З дикими криками, наче Тарзан у виконанні Джонні Вайсмюллера, він обхопив жертву ззаду своїми лапищами, підняв на вісімнадцять дюймів над землею і помотав переляканим чоловічком. Почулися схвальні вигуки і свист, тупотіння та крики, як у ковбоїв на Дикому Заході.
— Я знаю, що хочу з ним зробити,— проревів Мейс.— Потоплю в цьому чортовому морі!
У відповідь здійнялася нова буря улюлюкання і тупотіння. Нетл знайшов очима Тернера, і вони обмінялися поглядами. Вони здогадалися, що задумав Мейс, і почали рухатися до виходу, знаючи, що не можна гаяти часу. Не всі підтримували ідею утоплення. Навіть зараз, у п'яному угарі, дехто не міг не згадати, що приплив ще не почався, і море — за милю в пісках. Зокрема, той валлієць почувався одуреним. Він тримав свого ременя й репетував. Чулися свист, шикання, а не лише «ура». Досі не випускаючи жертву з обіймів, Мейс метнувся за двері. Попереду бігли Тернер і Нетл, розкидаючи натовп. Коли вони дісталися дверей — на щастя, не подвійних,— то пропустили Мейса, а потім заступили юрбі шлях, ставши пліч-о-пліч, хоча збоку здавалося, що вони теж галасують, струшуючи кулаками, як і всі інші. Вони відчували у себе за спинами колосальну силу натовпу, вагу людських тіл, і цей тягар могли стримувати лише кілька секунд. Цього було достатньо, щоб Мейс побіг, але не до моря, а взявши різко ліворуч і знову ліворуч — у вузьку вуличку, що огинала крамниці й бари, геть од набережної.
Збуджений натовп у барі вибухнув, наче шампанське, коли зірвали корок, і відкинув Тернера й Нетла вбік. Комусь здалося, що він побачив Мейса там, унизу, де піски — і з півхвилини юрба бігла туди. Коли ж помилку усвідомили і юрма почала вертатися, то від Мейса та його приятелів і сліду не стало. Тернер і Нетл теж як випарувалися.
Величезний пляж, тисячі людей, які чекають на ньому, і море — геть порожнє, без жодного човника — охолодили «томмі», повернувши їм здатність тверезо міркувати. Вони пробудилися від марення. Далеко на сході, куди наповзала ніч, лінію фронту обстрілював безжальний артилерійський вогонь. Ворог відрізав шлях назад, а Англія була так далеко. Сутеніло, і лишалося не так багато часу, щоб знайти десь нічліг. Холодний вітер дув над каналом, а покинуті шинелі валялися на узбіччях доріг там, за милі звідси, у серці країни. Юрба почала розпадатися. Про чоловічка з Королівської армії позабули.