— Тримайтеся,— мовила Брайоні.— Я промию навколо, але рани не торкатимуся.
Вона взагалі не хотіла її торкатися. Нога була чорна і м'яка, як перезрілий банан. Брайоні змочила ватку спиртом. Боячись, що шкіра просто злізе, дівчина ніжно обвела ваткою литки, за два дюйми від рани. Потім знову протерла, натиснувши трохи сильніше. Шкіра задубіла, тому Брайоні притискала ватку, доки поранений не смикнувся. Вона прибрала руку і побачила білу смугу шкіри, уже відкриту. Ватка була чорна. Це не гангрена. Брайоні не могла стримати полегшеного зітхання. Вона навіть відчула, як горло у неї стиснулося.
— Що таке, сестро? — спитав капрал.— Ви можете мені сказати.
Він підвівся, намагаючись глянути через плече. В його голосі чувся страх.
Вона сковтнула й сказала безпристрасним тоном:
— Гадаю, загоюється добре.
Взяла більше вати. Це було мастило, чи жир, змішаний з піском, і відмити буде нелегко. Брайоні очистила шість дюймів, обробляючи шкіру далі навколо рани.
Вона робила це вже кілька хвилин, коли їй на плече лягла рука, і жіночий голос промовив:
— Усе добре, медсестро Талліс, але робити треба швидше.
Вона стояла навколішки, схилившись над ношами, затиснутими між ліжками, тому нелегко було розвернутися. Коли Брайоні обернулася, то побачила тільки одягнену в знайому форму постать, яка вже йшла геть. Капрал заснув, доки Брайоні не стала обробляти рану біля швів. Він здригнувся й заворушився, але не прокинувся. Анестезія виснажила його. Коли ж Брайоні нарешті випросталася, забираючи миску і всю брудну вату, прийшов лікар, і вона була вільна.
Вона вимила руки, і їй дали нове завдання. Тепер усе для неї виглядало по-іншому, коли вона впоралася бодай з одною дрібницею. Їй наказали поїти солдатів, які від виснаження просто попадали. Важливо, щоб вони не зневоднювалися. Ну ж-бо, рядовий Картер. Випийте це, і можете знову спати. Тепер сядьте... Вона тримала невеличкий білий емальований чайник, щоб поранені всмоктували воду з носика, а сама притискала до фартуха їхні брудні голови, немов гігантських немовлят. Знову мила руки і розносила судна. Ніколи ще їй не було це так легко робити. Їй доручили доглядати солдата, пораненого у живіт; до того ж, йому бракувало частини носа. Виднівся кривавий хрящ у роті й роздертий язик на піднебінні. Її завдання полягало в тому, щоб обмити йому обличчя. Знову ж таки — мастило і пісок забилися під шкіру. Поранений був притомний, як здогадувалася Брайоні, але не розплющував очей. Морфій приспав його, і він злегка погойдувався, наче в такт музиці, що звучала у нього в голові. Коли з-під чорної маски стали проступати риси його обличчя, Брайоні здалося, що це як у книжках її дитинства, з глянсовими порожніми сторінками: треба було потерти олівцем, щоб з'явилася картинка. Вона думала, що цей чоловік може виявитись і Роббі, якому вона гоїть рани, не знаючи, хто це, і ніжно гладила ваткою йому лице, доки не з'являться знайомі риси, і він вдячно заговорить до неї, дізнавшись, хто вона така, і візьме її за руку та, мовчки стискаючи пальці, пробачить їй. Потому він дозволить їй уколисати його.
Роботи прибувало. Їй доручили з пінцетами і лотком піти до сусідньої палати, до ліжка, де лежав льотчик з осколком у нозі. Поранений дивився на неї з острахом, коли вона розставляла своє обладнання.
— Якщо треба виймати, про мене, краще робити операцію.
Руки в неї тремтіли. Але вона здивувалася, як легко опанувала себе, яким бадьорим голосом озвалася до пораненого — без офіціозу медсестри. Вона присунула ширму до ліжка.
— Не дурійте. Ми їх мигцем витягнемо. Як це сталося?
Доки він пояснював їй, що в його завдання входило будівництво злітно-посадкових смуг на полях Північної Франції, його очі невідступно стежили за сталевими пінцетами, які вона брала з автоклава. Вони лежали, щільно складені, у лотку з синьою облямівкою.
— Ми на роботу виряджалися, а тут «фріц» як налетить, ну й скинув свій вантаж. Ми назад, бігом на інше поле, а тут знову «фріц», і ми знову навтьоки. Доки у море не впали.
Вона всміхнулась і відкинула укривало:
— Поглянемо, так?
З ноги змили мастило і бруд, щоб виявити місце на стегні, де у плоті стирчав осколок. Льотчик нахилився вперед, схвильовано спостерігаючи за Брайоні.
— Лягайте на спину,— сказала вона,— я ж маю подивитися, що там.
— Вони мене не турбують, нічого такого.
— Просто лежіть.
На ділянці у дванадцять дюймів виднілося кілька осколків. Там були набряк і невеличке запалення навколо ран.
— Та я не проти них, сестро. Я за те, щоб їх там і лишити, хай будуть,— він непереконливо засміявся.— Буде що показати внукам.
— Там уже пішло зараження,— сказала вона.— І вони підуть углиб.
— Углиб?
— Вам у тіло. Й у кров, і потраплять у серце. Або у мозок.
Здається, він їй повірив. Ліг на спину і зітхнув до високої стелі:
— От чорт вошивий. Ой, вибачте, сестро. Досі про це не думав.
— Полічімо їх разом, гаразд?
Вони так і зробили, уголос. Вісім. Вона злегка штовхнула його в груди:
— Треба виймати. Тепер лежіть. Постараюся якнайшвидше. Якщо це вам допоможе, візьміться за узголів'я.
Його ноги напружились і затремтіли, коли вона взяла пінцет.
— Не затамовуйте подиху. Спробуйте розслабитися.
— Розслабтеся! — презирливо пирхнув він.
Брайоні підтримувала свою праву руку лівою. Було б легше сісти на край ліжка, але це було непрофесійно і суворо заборонялося. Коли вона поклала ліву руку на здорову ділянку ноги, хворий сіпнувся. Вона обрала найменший осколок, який знайшла в цьому гроні. Виступ був косий, трикутний. Вона стиснула його, зачекала секунду, потім витягнула — чітко, твердо, але не рвучко.
— Б...!
Слово вилетіло, відбилося рикошетом по палаті й, здавалося, пролунало кілька разів. Запала тиша, чи принаймні ширма заглушила звуки. Брайоні досі затискала пінцетом скривавлений металевий шматок. Осколок був три чверті дюйма завдовжки й звужувався на кінчику. Почулися тверді кроки. Брайоні кинула осколок у лоток, щойно на обрії виникла сестра Драммонд, яка відсунула ширму. Сестра зберігала абсолютний спокій, читаючи на спинці ліжка ім'я та прізвище пораненого й оцінюючи його стан, а потім стала над ним і твердо подивилася йому в лице.
— Як ви смієте,— тихо і спокійно промовила сестра. І повторила: — Як ви смієте так висловлюватися в присутності одної з наших сестер.
— Простіть, сестро. Просто вихопилося.
Сестра Драммонд з презирством подивилась у лоток.
— Порівняно з тим, через що ми пройшли за ці кілька годин, авіаторе Янґ, ваші поранення легкі. Тому вважайте себе щасливцем. Отже, виявляйте мужність, гідну мундира. Продовжуйте, сестро Талліс.
У тиші, яка запала по тому, Брайоні весело сказала:
— Ну що, почнімо? Лишилося сім. Коли все скінчиться, принесу вам порцію бренді.
Він спітнів, тремтів усім тілом, кісточки пальців побіліли, уп'явшись у залізне ліжко, але поранений не озвався ні звуком, коли Брайоні продовжила виймати осколки.
— Знаєте, можете кричати, якщо хочете.
Але йому не хотілося другого візиту сестри Драммонд, і Брайоні це розуміла. До останнього вона зволікала з найбільшим осколком, витягуючи маленькі. Він піддався не одразу. Поранений здригнувся на ліжку та щось просичав крізь зціплені зуби. З другої спроби осколок шрапнелі застряг у м'ясі за два дюйми під шкірою. Утретє Брайоні легко витягнула його і тепер тримала — чотиридюймовий уламок криці неправильної форми, гострий як стилет.
Льотчик здивовано дивився на це.
— Обмийте його під краном, сестро. Я заберу його додому.
Потім він упав обличчям у подушку й заридав. Може, причиною було слово «додому», а може, біль. Брайоні вислизнула, щоб принести бренді, й затрималася в мийні, де її знудило.
Вона ще довго знімала пов'язки, обмивала і бинтувала вже оброблені рани. Потім почула наказ, якого так боялася.