Одразу полились органні триплети, наче посипалося конфетті, а вікарій розвернувся, щоб вести пару від вівтаря у почті шістьох членів родини. Брайоні, яка вклякала, удаючи, що молиться, але щойно процесія з нею порівнялася, вона підвелася й обернулася лицем. Вікарій, здавалося, трохи квапився, тому випередив інших на багато футів. Коли він глянув ліворуч і побачив молоду медсестру, то добрим поглядом і нахилом голови засвідчив прихильність і цікавість. Потім відчинив навстіж одну стулку великих дверей. Косий сонячний промінь сяйнув на Брайоні й вихопив її обличчя під каптуром. Вона хотіла, щоб її помітили, але ж не так явно. Тепер їй нічого іншого не лишалося. Лола саме порівнялася з Брайоні, й дівчата зустрілися поглядами. Молода вже зняла вельон. Веснянки зникли, а в іншому Лола не змінилася. Хіба що трохи підросла, може, погарнішала, обличчя пом'якшало й округлилося, а брови виявилися безжально вищипаними. Брайоні просто дивилася. Їй хотілося єдиного: щоб Лола знала, що Брайоні тут, і щоб здивувалася й мучила себе думкою: навіщо? Сонячне світло не давало Брайоні як слід роздивитися Лолу, але на якусь частку секунди вона розрізнила, як на обличчі нареченої ковзнув похмурий, незадоволений вираз. Потім молода підібгала губи й, утупившись уперед, вийшла. Пол Маршалл теж побачив Брайоні, але не впізнав, як і тітка Герміона й дядько Сесіл, що не зустрічалися з нею кілька років. Але близнюки, що замикали колону, убрані у шкільну форму, штанці якої розмаялися, наче напнуті на щоглах, були раді побачити кузину і почали кривляючись удавати, ніби нажахані її костюмом, і закочувати очі, позіхаючи, і ляскати долонями собі по ротах.
І так вона лишилася у церкві наодинці з невидимим органістом, який далі грав для власного задоволення. Усе скінчилося дуже швидко, і нічого конкретного Брайоні не досягла. Вона так і стояла на місці, уже почуваючись дурепою, відмовляючись виходити надвір. Денне світло і банальності сімейної світської бесіди розвіяли враження від її приходу, нехай вона і явилася, ніби примара, викривати минулі злочини. І їй бракує сміливості боротися. І як пояснити дядькові й тітці своє вторгнення? Вони можуть образитися, або навпаки, ще гірше, запросять її на нестерпно-нудний сніданок у готелі з містером і місіс Маршаллами, з їхньою єлейною ненавистю, а Герміона не зможе приховувати презирства до Сесіла. Брайоні зволікала ще хвилину чи дві, ніби слухаючи музику, потім, сердячись за свою малодушність, поспішила до портика. Вікарій, розмахуючи руками, швидко виходив за межі парафії, віддалившись уже не менше як на сто ярдів. Повінчані сиділи в «ролс-ройсі», Маршалл — за кермом, даючи задній хід, щоб розвернутися. Брайоні була певна, що вони її побачили. Пролунав металевий скрегіт — Маршалл перемикав передачі,— напевно, добрий знак. Машина від'їхала, й у бічному вікні Брайоні побачила білу постать: це Лола притиснулася до руки водія. А гості просто зникли серед дерев.
З карти Брайоні знала, що Белгем зовсім поряд з церквою — в той бік, куди пішов вікарій. Це було неподалік, ось чому Брайоні не схотіла туди йти. Дістанеться занадто швидко. У неї ріски в роті не було, мучила спрага, а намуляна п'ятка пульсувала й прилипала до устілки. Спускалася спека, а треба було перейти моріжок безводного затінку, розбитий прямими асфальтовими доріжками і бомбосховищами. Віддалік виднілася літня естрада, біля якої стояли чоловіки в темно-синіх мундирах. Брайоні подумала про Фіону, яка помінялася з нею вихідним, про їхній день у Сент-Джеймському парку. Здавалося, то було дуже давно, але ж насправді не більш ніж десять днів тому. Певно, зараз Фіона вдруге розноситиме по колу судна. Брайоні залишилася в тіні портика і думала про маленький подарунок, який би вона хотіла купити подрузі — якісь лагоминки: банан, апельсини, швейцарську шоколадку. Санітари знали, як добути такі речі. Вона чула, як вони говорили: нема нічого недоступного — були б гроші. Вона дивилася на стрічку дорожнього руху, який оминав церкву, і на свій маршрут і думала про їжу. Шинка, варені яйця, смажені курячі ніжки, густе ірландське рагу, цитринові меренги. Чашка чаю. Брайоні збагнула, що за спиною у неї досі звучить нервова, смикана музика — коли гра припинилася і раптово постав новий вимір тиші, яка, здавалося, дарувала свободу, дівчина вирішила, що треба поснідати. На тому боці, куди вона мала йти, крамниць не було, лише похмурі багатоквартирні будинки з жовтогарячої цегли.
Минуло кілька хвилин, і вийшов органіст, тримаючи в одній руці капелюха, а в другій — важке кільце ключів. Спочатку вона хотіла запитати дорогу до найближчої кав'ярні, але цей чоловік був такий самий нервовий, як і його музика, і, мабуть, вирішив ігнорувати її, замикаючи двері церкви і нахиляючись, щоб перевірити запор. Органіст рвучко надів капелюха і поквапився геть.
Можливо, це був перший крок, який скасовував її плани, але Брайоні вже поверталася власними слідами до Клепгем-Гай-стріт. Їй треба поснідати, і вона все обміркує ще раз. Неподалік станції метро вона натрапила на кам'яний питний фонтанчик і щасливо занурилася туди обличчям. Потім знайшла маленьку задрипану забігайлівку з брудними вікнами і недопалками по всій підлозі, але їжа тут могла виявитися не гірша за ту, до якої звикла Брайоні. Вона замовила чай і три тости, намащені маргарином і ледве-ледве рожевим полуничним джемом. Вона насипала з гіркою цукру до чаю, сама собі поставивши діагноз — гіпоглікемія. Солодження не притлумило смаку дезінфекційного засобу.
Брайоні випила другу чашку, радіючи, що напій літеплий і можна вихилити за раз, а потім вийшла у мощений двір позаду кафе — до смердючого туалету, де не було унітаза. Але немає такого смороду, який шокував би медсестру-практикантку. Вона напхала туалетного паперу собі до черевика. Без цього милю чи дві не пройти. До цегляної стіни був прикріплений умивальник з окремим краном. Сірого з прожилками ромбоподібного мила Брайоні вирішила й не торкатися. Коли вода потекла, то бризки потрапили їй просто на гомілки. Брайоні обтерла їх рукавом і стала розчісувати волосся, уявивши, що цегляна кладка — це дзеркало. Однак вона не могла скористатися помадою без дзеркала. Вона обтерла обличчя змоченою хусткою і поплескала себе по щоках, щоб вони порожевіли. Рішення ухвалене — здається, навіть без неї. Вона готувалася до співбесіди на посаду любої молодшої сестрички.
Вона вийшла з кафе і, минаючи парафіяльну церкву, відчувала, як збільшується відстань між нею та іншою особистістю, не менш реальною, яка повертається до лікарні. Може, Брайоні, яка йде до Белгема,— істота уявна чи примарна. Це відчуття нереальності підсилилося, коли за півгодини Брайоні дісталась іншої вулиці, вельми схожої на Гай-стріт, яка лишилася позаду. Ось який вигляд має увесь Лондон за межами центру — агломерація нудних містечок. Брайоні вирішила ніколи не жити в такому місці.
Вулиця, яку вона шукала, виявилася за три провулки від станції метро, так само схожої на всі інші. Едвардіанські тераси, завішені сіткою й убогі, тягнулися аж на пів-милі. Вілла Дадлі, 43, приблизно посередині вулиці, нічим не вирізнялась у шерезі інших будинків, якщо не рахувати старого «форда» восьмої моделі, без коліс, на цегляних стовпчиках, який зайняв увесь палісадник. Якщо нікого тут не виявиться, Брайоні зможе піти геть, сказавши собі, що бодай спробувала. Дзвінок не працював. Вона двічі постукала дверним молотком і відступила. До неї озвався сердитий жіночий голос, потім грюкнули двері й почулися кроки. Брайоні ще відступила. Було ще не пізно втекти. Хтось вовтузився з клямкою, почулося роздратоване зітхання, і двері відчинилися: на порозі стояла висока жінка років за тридцять, з гострим обличчям і різкими рисами, що засапалася від якоїсь жахливої напруги. Вона була розлючена. Вона не могла стерти з обличчя гніву, не могла змінити виразу: рот роззявлений, верхня губа закопилена — такою жінка постала перед Брайоні.
— Чого вам треба?
— Я шукаю міс Сесилію Талліс.
Плечі у жінки похилилися, і вона закинула голову, ніби ніяк не могла оговтатися від образи. Оглянула Брайоні з голови до ніг.
— Ви на неї схожа.
Брайоні з подивом втупилася в неї, не кажучи ні слова. Жінка знову зітхнула, що прозвучало майже як форкання, і попрямувала коридором до підніжжя сходів.