Чарльз подзвонив за годину, коли я лише починала міркувати, що пора вдягатися. Він запропонував зайти по мене о чверть по шостій, коли всі зберуться, і відвести вниз, щоб я зробила врочистий вихід. І так вийшло, що я ступила до величезної кімнати у формі літери «Г», спираючись на руку Чарльза, у своєму кашеміровому вбранні, під оплески, а потім за мене підняло келихи зо п'ятдесят родичів. Спершу я взагалі нікого не впізнала. Всі обличчя незнайомі! Мені здалося, що це починається та непам'ять, яку мені пророкують. Потім поволі люди стали фокусуватися. Винні вік і стрімкість, з якою грудні немовлятка перетворюються на галасливих десятирічних дітей. Та як тут можна помилитися: ось мій брат, який згорнувся і завалився на бік у своєму інвалідному кріслі, з серветкою на шиї, щоб не оббризкатися шампанським, яке тримають біля його вуст. Коли я нахилилася поцілувати Леона, він вичавив із себе усмішку тією половиною обличчя, якою ще володів. І я майже одразу впізнала П'єро, сильно зморщеного: він світив голомозою маківкою, на яку хотілося покласти руку,— він досі сяяв од радості, достеменний глава сімейства. Ми ніколи не згадуємо жодним словом про його сестру.
Я йшла до кімнати за Чарльзом, який мене підтримував і підказував імена. Як чудово опинитися в центрі такого доброзичливого возз'єднання на вечірці. Я познайомилася з дітьми, онуками і правнуками Джексона, який умер п'ятнадцять років тому. У кімнаті було густенько нащадків близнюків. Та й Леон постарався — зі своїми чотирма шлюбами й відданим батьківством. Гості зібрались у віці від трьох місяців до вісімдесяти дев'яти років. А коли прийшли офіціанти з шампанським і лимонадом, здійнявся гамір, од низьких голосів до пронизливого верещання. Літні діти далеких родичів зустріли мене, як давно втраченого друга. Кожний другий бажав висловитися про мої книжки. Група чарівних підлітків розповідала, що вони вивчають мої твори в школі. Комусь я пообіцяла прочитати набраний на машинці роман чийогось відсутнього сина. У руки мені вкладали записки і візитівки. На столі в кутку кімнати були звалені подарунки, які я мала відкрити — як наполягало кілька дітей — до, а не після того, як їх відішлють спати. Я всім усе обіцяла, тиснула руки, цілувалась у щоки і губи, висловлювала захват від діточок і лоскотала їх, і щойно подумала, як сильно мені хочеться десь присісти, то помітила, що стільці стоять з одного боку. Тоді Чарльз ляснув у долоні й, перекрикуючи шум, який ледь угамувався, оголосив, що до вечері підготували розважальну виставу на мою честь. Усім нам слід зайняти свої місця.
Мене підвели до фотеля у першому ряду. Поруч зі мною сидів старий П'єро, який розмовляв з родичкою, яка була ліворуч. Гамір ущух, і в кімнаті запанувала відносна тиша. З кутка чулося схвильоване дитяче шепотіння, яке я вирішила тактовно ігнорувати. Доки ми чекали, ті кілька секунд, що я була надана сама собі, я роззирнулася і вперше як слід усвідомила, що з бібліотеки забрали всі книги, як і всі стелажі. Саме тому кімната здавалася набагато більшою, ніж я пам'ятала. Єдиним читанням тут були сільські журнали на полиці біля коминка. Під заклики поводитися тихіше й совання стільців перед нами постав хлопчик у чорному плащі на плечах. Він був блідий, веснянкуватий і рудий — безпомилково, нащадок Квінсі. Мабуть, років дев'ять-десять. Його тільце було вутле, через що голова здавалася завеликою, надаючи йому неземного вигляду. Але він, схоже, тримався впевнено, оглядаючи кімнату й чекаючи, доки авдиторія притихне. Потім нарешті він звів ельфійське підборіддя, набрав повітря у легені й почав декламувати чистим, чітким, високим голосом. Я чекала на фокус, але те, що я чула, більше нагадувало надприродну прояву.
Зненацька вона явилася мені — ділова, самолюбна, самозакохана маленька дівчинка,— та й зникла вона в душі не до кінця, бо, коли глядачі схвально захихотіли, почувши вислів «без дозволу», моє слабке серце — о безглузде марнославство! — трохи підстрибнуло. Хлопчик читав зворушливо-чітко, хоч і з різким акцентом, який моє покоління назвало б «кокні», хоча я гадки не маю, про що в наші дні свідчить це гортанне «т». Я знала, що ці слова — мої, проте ледве їх пригадувала, і було важко зосередитися, тому що безліч запитань, безліч почуттів не давали спокою. Де вони знайшли рукопис і чи не знаменує ця неземна впевненість прихід нової доби? Я глянула на свого сусіду П'єро. Він тримав носовичка і промокав очі, і я не думаю, що то було тільки прадідівською гордістю. Підозрювала я й що це була його ідея. Пролог наблизився до повчального апогею:
Ми привітали гучними оплесками. Почувся навіть чийсь вульгарний свист. Цей словник, «Стислий оксфордський». Де він зараз? У північно-західній Шотландії? Я хотіла його повернути. Хлопчик уклонився й відступив на кілька ярдів, і до нього приєдналося четверо інших дітей, невпізнаних мною, які доти чекали за лаштунками.
Отже, почалися «Випробовування Арабелли» зі сцени прощання стривожених, згорьованих батьків. Я одразу впізнала героїню — це Леонова правнучка, Хлоя. Яка чарівна гідна дівчина, з соковитим низьким голосом, багатим на відтінки, й іспанською кров'ю матері. Пам'ятаю її перший день народження. Здається, минуло всього кілька місяців. Я спостерігала митарства героїні, переконливо зіграні дівчиною, і злидні, і розпач від того, що граф-лиходій покинув бідолаху,— злочинця грав той хлопчик, який читав пролог, у тому ж чорному плащі. Не минуло й десяти хвилин, як усе скінчилося. У дитячій пам'яті час по-іншому сприймається: тоді вистава здавалася завдовжки з п'єсу Шекспіра. Я геть забула, що після весільної церемонії Арабелла з принцом-лікарем, узявшись за руки, ступають крок уперед і виголошують в унісон, звертаючись до авдиторії, заключний куплет:
Не найкращі мої вірші, подумалося мені. Проте всі у кімнаті, окрім Леона, П'єро і мене, вибухнули оплесками. Якими досвідченими здавалися ці діти, стоячи перед опущеною заслоною. Узявшись за руки, вони стояли рядком і стежили за Хлоєю, наслідуючи її: то відступали на два кроки, то виходили вперед, знову кланяючись. У цьому збудженому галасі ніхто й не помітив, що бідолашний П'єро геть знесилений, перехвилювався і сидить, затуливши обличчя руками. Чи він переживає знову самотність і страх, як тоді, після розлучення батьків? Вони так хотіли грати у п'єсі, близнюки, того вечора, у цій самій бібліотеці — й ось вона, вистава, нарешті, через шістдесят чотири роки, а брата його давно не стало.