Мені допомогли встати з мого зручного крісла, і я виголосила коротку вдячну промову. Змагаючись із немовлям, яке надривало голос десь у дальньому кутку кімнати, я спробувала викликати в пам'яті те спекотне літо 1935 року, коли з півночі приїхали кузени. Я розвернулася до малих акторів і сказала їм, що такої гри ми й не уявляли. П'єро рішучо закивав. Я пояснила, що це була лише моя провина у зриві репетицій, бо я на півдорозі вирішила стати романісткою. Почувся поблажливий сміх, пролунало ще більше оплесків, Чарльз оголосив, що пора вечеряти. Приємний вечір був у розпалі: гучне застілля, де я навіть випила трохи вина; вручення подарунків, маленьких дітей відіслали спати, а їхні старші брати і сестри пішли дивитися телевізор. Після розмов за філіжанкою кави і щедрого добродушного сміху ще до десятої я вже почала подумувати про свої фешенебельні покої нагорі — не тому, що втомилася, а тому, що втомилася від товариства і ролі об'єкта такої пильної уваги, хай і приязної. Ще півгодини минуло на побажання всім на добраніч, і нарешті Чарльз зі своєю дружиною Енні проводили мене до моєї кімнати.
Зараз п'ята ранку, а я досі за письмовим столом — міркую про ці дивні два дні. Це правда, що старим людям не треба сну — принаймні не цієї ночі. Мені ще стільки треба вирішити, бо скоро — можливо, і року не мине — у мене вже не вистачить на це розуму. Я думала про свій останній роман, який мав бути найпершим. Найбільш рання версія — січень 1940-го, остання — березень 1999-го, а між ними — з півдюжини різних чернеток. Другий варіант — червень 1947-го, третій... та кому це цікаво? Мій п'ятдесятдев'ятирічний обов'язок виконано. У творі описано наш злочин — Лоли, Маршалла, мій — і, починаючи з другої версії, я вирішила присвятити оповідь йому. Я розцінила це як свій обов'язок — нічого не приховувати — ні імен, ні місць, ні точних обставин,— я описала в романі все, як було насправді, з історичною правдивістю. Але оскільки це може стати приводом для суду — як різні редактори стільки років мені торочать,— ризиковані мемуари не вийдуть друком, доки живі мої спільники-злочинці. Можна публікувати тільки про себе і про вмерлих. Маршалли активно судяться з кінця сорокових, боронячи своє добре ім'я не шкодуючи грошей. Вони здатні знищити яке завгодно видавництво, не вельми полегшивши свої банківські рахунки. Можна подумати, у них є що приховувати. Подумати — так, але не писати. Звісно, мені пропонували викреслити дещо, змінити, сфальшувати. Повити туманом уяви! Хіба це важко романістам? Писати тільки найнеобхідніше, не виходити за межі безпеки, все в рамках законності. Але ніхто не знає точні межі безпеки, доки не винесено судовий вирок. Щоб не мати проблем, треба бути м'якою і розпливчастою. Я знаю, що не зможу цього опублікувати, доки вони не помруть. А сьогодні вранці — я визнаю — цього не можна опублікувати, доки не стане мене. Нічого не зміниться, навіть якщо хтось із них піде з життя. Навіть якщо всохла кощава мармиза лорда Маршалла нарешті з'явиться на сторінках некрологів, моя кузина з півночі не стерпить звинувачень у злочинній змові.
Так, був злочин. Але були й закохані. Закохані і щасливий кінець для них не полишали мене всю ніч. «Нам пора в мандрування». Інверсія горя. Мені здається, я не так далеко пішла з тої пори, як написала цю першу п'єску. Точніше, я відступила на незміряну відстань і повернулася туди, де й була. Лише в цій останній версії для коханців усе скінчилося добре, і вони стоять пліч-о-пліч на асфальті південного Лондона, доки я віддаляюся. Всі попередні варіанти були безжалісні. Але я більше не вірю, що мети можна досягнути, намагаючись переконати читача, прямо чи непрямо, що Роббі Тернер умер від сепсису в селі Бре-Дюн 1 червня 1940 року або що Сесилія загинула у вересні того ж року від вибуху бомби, яка знищила станцію метро «Белгем». Що я так і не зустрілася з ними того року. Що моя прогулянка Лондоном закінчилася в церкві Клепгемської парафії, і боягузлива Брайоні пошкандибала назад у лікарню, не здатна постати віч-на-віч зі своєю скорботною сестрою, яка щойно втратила близьку людину. Що листи закоханих — в архівах Військового музею. Який тоді можна створити кінець? Який урок, які сподівання, яку розраду отримає читач від такого висновку? Хто повірить, що більше вони ніколи не зустрічалися і що їхнє кохання так і не справдилося? Хто повірить у це, окрім жерців суворого реалізму? Я не могла так вчинити з героями. Я занадто стара, занадто налякана, занадто хочу зберегти любов наприкінці життя — а лишилося мені так мало. Я зіткнуся з навалою провалів у пам'яті, а потім прийде забуття. Я більше не маю сміливості для песимізму. Коли мене не стане, і Маршаллів теж, і роман нарешті опублікують, ми існуватимемо тільки як плоди моєї уяви. Брайоні стане такою самою фантазією, як і коханці, що ділили ложе у Белгемі, наражаючись на лють своєї господині. Нікого не хвилюватиме, які події і які люди стали прототипами роману. Я знаю, що завжди є такий ґатунок читачів, яким кортітиме запитати: «А що сталося насправді?» Відповідь проста: закохані вижили і процвітають. Доки існуватиме бодай один примірник, бодай один машинопис мого останнього роману, моя безрозсудна, запальна сестра і її принц-лікар житимуть у любові.
Проблема цих п'ятдесяти дев'яти років така: яким чином романіст може спокутувати гріх і зазнати спасіння, коли має необмежену владу визначати розв'язку, як сам Господь? Немає жодної істоти або вищої сутності, до якої письменник може звернутися, або яка може послати йому мир, або простити йому. Немає нічого поза його уявою. У своїй уяві він визначає обмеження й умови. Немає спокути ні для Бога, ні для романістів, навіть якщо письменники — атеїсти. Це завжди буде нездійсненним завданням, і саме це — мета. Головне — спроба.
Я стояла біля вікна, відчуваючи, як мене виснажують хвилі втоми, висмоктуючи останні тілесні сили. Підлога, здається, хиталась у мене під ногами. Я спостерігала за сірим світанням — перше проміння вихопило парк і обриси мостів над зниклим озером. І довгу вузьку дорогу, якою повезли Роббі так далеко, у білий туман. Хочеться думати, що це не слабкість і не боягузтво, але заключний акт доброти, проти забуття і відчаю: мої герої-коханці вижили й нарешті з'єдналися. Я дала їм щастя, але не з корисливості й не заради їхнього прощення. Не зовсім, ні. Якби я мала владу, щоб магічною силою викликати їх на свій день народження... І тоді Роббі й Сесилія, як і раніше, живі, як і раніше, закохані, сидітимуть пліч-о-пліч у бібліотеці, усміхнено дивлячись «Випробовування Арабелли»? Немає нічого неможливого.
Але тепер мені час спати.
Подяки
Я невимовно вдячний працівникам департаменту документів Імперського військового музею за надану мені можливість побачити неопубліковані листи, щоденники і спогади солдатів, а також записи медсестер, які працювали у 1940 році. Я також у боргу перед такими авторами та їхніми книжками: Ґреґорі Блекслендом, «Пункт призначення — Дюнкерк»; Волтером Лордом, «Диво Дюнкерка»; Люсіллою Ендрюс, «Романтика не на часі». Я вдячний Клер Томелін, і Крейґові Рейну, і Тіму Ґертону-Ешу за їхні критичні й корисні зауваження, а насамперед — своїй дружині, Анналіні Макафі, за її підтримку й надзвичайно прискіпливе читання.
Спекотного літнього дня 1935 року тринадцятирічна Брайоні Талліс стає свідком флірту своєї старшої сестри з другом дитинства. Не до кінця розуміючи дорослу поведінку, Брайоні, схильна до літературних фантазій, згодом звинувачує хлопця у злочині. Отак несвідомо зламавши одразу три життя, Брайоні шукає шляхів для спокути, а в цей час вибухає Друга світова війна. Блискучий роман Ієна Мак'юена — це симфонія, в якій поєднані кохання і війна, провина і прощення, багатий стиль і провокація — все, чого й варто очікувати від цього англійського майстра слова.