Він стояв серед цього галасу, не знаючи, що йому робити. Так важко буде пробитися до виходу через весь цей натовп. З уривків розмов він здогадався, що кораблі були вчора й, можливо, знову будуть завтра. Ставши навшпиньки біля кухонних дверей, він знизав плечима, подаючи капралам знак, що, мовляв, не пощастило. Нетл кивнув головою в напрямку виходу, і вони почали проштовхуватися туди. Випивка — це добре, але зараз їх цікавила передовсім вода. Рухалися вони в цій тисняві повільно, а коли вже майже дісталися до дверей, шлях їм перегородила стіна людей, що оточили якогось вояка.
Той, мабуть, був невисокий — ледь-що метр сімдесят, — і Тернеру видно було лише частину потилиці.
— А тепер ти, курдупелю сраний, відповіси нам на одне запитання, — сказав хтось. -
— Яке ще запитання?
— Ти, гівно напомаджене. Де ви були?
— Де ви всі були, коли вбили мого другана?
Смачний плювок вліпився курдупелю в потилицю й повис на вухові. Тернер обійшов кругом, щоб подивитися, хто це. Спершу він побачив сіро-синій мундир, потім німий страх на обличчі вояка. То був маленький жилавий чоловічок в окулярах із товстими брудними лінзами, за якими перелякані очі здавалися ще більшими. Він був схожий на писаря чи телефоніста, можливо, з якогось давно вже не існуючого штабу. Але він служив у авіації, і саме його томмі вважали винним в усьому. Він нерішуче озирався, розглядаючи гурт своїх допитувачів. У нього не було відповідей на їхні запитання, і він навіть не пробував зняти з себе відповідальності за відсутність над узбережжям англійських винищувачів. У правій руці він стискав свою пілотку так, що аж тремтіли пальці. Артилерист, що стояв біля дверей, штурхонув його в спину з такою силою, що той полетів уперед і врізався в груди солдата, який стояв навпроти й недбалим ударом в голову відправив його назад. Навкруг схвально загомоніли. Вони всі пройшли через страждання, і тепер хтось повинен був за це заплатити.
— Так де ж авіація?
Чиясь рука метнулася вперед і врізала воякові ляпаса, збивши на землю окуляри. Звук удару був різким, наче ляснули батогом. Це стало сигналом для початку нового етапу, нового повороту в справі. Не захищені окулярами очі перетворилися у дві занепокоєні цяточки, коли чоловічок присів, мацаючи руками по підлозі. Це була помилка, копняк кованого армійського черевика дістався йому ззаду, підкинувши на кілька сантиметрів. Навкруг розляглися смішки. Відчуття, що зараз діятиметься щось цікаве, прокотилося баром, залучаючи все нових глядачів. У міру розбухання натовпу зникало будь-яке почуття особистої відповідальності. На зміну йому приходила чванькувата безрозсудність. Коли хтось погасив недопалок об голову бідолахи, пролунали підбадьорливі вигуки. Вони реготали від того, як він комічно зойкнув. Вони ненавиділи його, і він заслуговував на все, що його чекало попереду. Він мав відповідати за безроздільне панування люфтваффе в небі, за кожен наліт «юнкерсів», за кожного вбитого товариша. Він, оцей миршавець, був головною причиною розгрому всього війська. Тернер розумів, що будь-яка спроба допомогти бідоласі обернеться ризиком, що його самого лінчують. Але неможливо було взагалі нічого не робити. Краще вже приєднатися до інших, ніж не робити нічого. Неприємно збуджений, він став проштовхуватися ближче. Тепер хтось із відверто валійським акцентом повторив те саме запитання.
— Де наша авіація?
Лякало те, що вояк не кликав на допомогу, не молив, не переконував у своїй невинності. Він цим мовчанням немовби погоджувався зі своєю долею. Невже він такий тупий, що не розуміє, як близько від нього смерть? Йому вистачило притомності сховати окуляри в кишеню. Без них його лице втрачало будь-який вираз. Наче кріт, що опинився на яскравому світлі, він озирався, вдивляючись у своїх мучителів, з розкритим ротом, більше від недовіри, ніж від бажання щось сказати. Оскільки він не бачив удару, то дістав його просто в лице. Цього разу кулаком. Коли голова сіпнулася назад, хтось врізав йому черевиком по литці, навкруг розляглися підбадьорливі вигуки, незграбні оплески, як після добрячого удару м’ячем по яйцях на сільському футбольному майданчику. Спробувати захистити бідолаху було безумством, не зробити цього — підлістю. Водночас Тернер добре розумів радісне збудження, яке охопило мучителів, і що сам він теж може піддатися цій заразі. Він і сам міг би зробити щось жахливе своїм ножем і завоювати любов сотні людей. Щоб прогнати цю думку, він виділив очима в натовпі двох чи трьох солдатів, які здалися йому більшими й сильнішими за нього. Але справжня небезпека струменіла від самого натовпу, від його прагнення відновити справедливість. Натовп не дозволить позбавити себе такого задоволення.