Читаючи ці листи під кінець виснажливого дня, Брайоні відчувала якусь невиразну ностальгію, примарну тугу за давно втраченим життям. Навряд чи вона жаліла себе. Адже вона сама обірвала всі зв’язки з домом. Свої тижневі канікули після підготовчого курсу перед річним стажуванням вона провела у дядька з тіткою в Примроз-Гілл і противилася матері, розмовляючи з нею по телефону. Ну чому Брайоні не хоче приїхати хоча б на день, якщо всі будуть такі раді бачити її і прагнуть почути розповіді про її нове життя? І чому вона так рідко пише? Важко було дати якусь зрозумілу відповідь. Просто зараз слід було триматися далі від дому.
У шухлядці її тумбочки лежав великий зошит у картонній обкладинці, розмальованій під мармур. До нього була прикріплена тасьмочка з олівцем. Користуватися в ліжку чорнильною ручкою не дозволялося. Вона почала писати щоденник у перший же вечір підготовчого курсу і щодня відводила для цього хоча б десять хвилин перед тим, як гасили світло. Її записи складалися з художніх маніфестів, банальних скарг, замальовок характерів і нехитромудрих описів її щоденних занять, які все частіше переходили у фантазії. Вона дуже рідко перечитувала написане, але любила гортати заповнені сторінки. Саме тут, криючись за прямокутничком з іменем і сестринською формою, було її справжнє «я», надійно сховане, поступово накопичуване. Вона так і не втратила дитячого ще задоволення переглядати сторінки, списані її рукою. Її майже не обходило, що саме було там написано. Оскільки шухлядка не замикалася, вона ретельно замасковувала свої описи сестри Драммонд. Змінювала також імена пацієнтів. А коли імена змінені, тоді легше було змінювати й обставини, вигадувати. Вона любила записувати те, що в її уяві поставало як їхні хаотичні думки. Вона не вважала, що зобов’язана писати правду, вона ж нікому не обіцяла хроніку. Це було те єдине місце, де вона могла почуватися вільною. Вона складала невеличкі історії — не дуже переконливі, трішки багатослівні, — пов’язані з різними людьми у відділенні. Якийсь час вона уявляла себе свого роду медичним Чосером, чиї палати заповнені яскравими типами, молодиками, п’яницями, старими відьмами, гарненькими любасками, і в кожного є якась похмура таємниця. У наступні роки вона ще пошкодує, що не трималася фактів більшою мірою, не накопичила, так би мовити, «сирцю». Варто було б знати, що діялося, як воно виглядало, хто там був, що сказав. Але в даний час щоденник сприяв збереженню гідності: вона могла виглядати й поводитися, як сестра-стажисгка, і навіть жити її життям, але насправді була замаскованою видатною письменницею. І в час, коли вона була відірвана від усього, що знала, — родини, дому, друзів, — писання було тією ниточкою, яка не давала обірватися цим зв’язкам. Це було те, що вона робила завжди.
Не часто траплялися в ті дні моменти, коли вона могла дати волю думкам. Часом її посилали за чимось в аптеку, і треба було чекати фармацевта. Тоді вона йшла коридором до сходової клітки, де з вікна відкривався вид на річку. Вона непомітно переносила центр ваги на праву ногу й дивилася в бік будинків парламенту на тому березі, не помічаючи їх, і думала не про свій щоденник, а про повість, яку вона написала й відіслала в журнал. Перебуваючи у Примроз-Гілл, вона позичила дядькову друкарську машинку, окупувала їдальню й двома пальцями видрукувала остаточний варіант. На це пішов увесь тиждень, і вона друкувала більш ніж по вісім годин на день, поки не починали боліти спина й шия, а в очах пливли якісь химерні друкарські значки. Але ніколи вона не відчувала більшого задоволення, аніж коли, завершивши все, вирівняла стосик аркушів — сто три! — і відчула на кінчиках розбитих пальців вагу свого витвору. Власного витвору. Ніхто інший не міг би цього написати. Залишивши собі другий екземпляр, вона загорнула свою повість (яке недоладне слово) в темний папір, сіла в автобус, що йшов у Блумзбері, там дійшла до будинку на Лендздон-Терес, де містилася редакція нового часопису «Горизонт», і віддала пакунок симпатичній молодій жінці, яка вийшла до дверей.