— Не стійте без діла, сестро Толліс. Ідіть униз і допомагайте.
Вона вийшла з палати, ображена, відчуваючи, як у животі шириться якась порожнеча. У першу ж мить труднощів, щойно війна торкнулася її життя, вона не справилася. Якщо її примусять нести ще одні ноші, вона не дійде навіть до ліфта. Але якщо їй скажуть це робити, вона не посміє відмовитись. І якщо вона випустить ноші з рук, то просто піде геть, спакує у валізу всі свої речі й поїде як трудармійка в Шотландію працювати на фермі. Поспішаючи коридором до виходу, вона зустріла Фіону, яка теж ішла з ношами, тримаючи передній кінець. Вона була сильнішою, ніж Брайоні. Все лице в солдата, якого вона несла, було перебинтоване, залишена була лише темна дірка для рота. Дівчата зустрілися поглядами, і щось пробігло між ними, чи то збентеження, чи сором, що вони весело реготали в парку, коли тут таке діялося.
Брайоні вийшла надвір і з полегшенням побачила, що останні ноші поскладали на зайві каталки, і санітари вже готові були забрати їх. Близько десятка дипломованих медсестер стояли осторонь зі своїми валізками. Вона впізнала декого із власного відділення, але вже не було часу розпитувати, куди їх відправляють. Десь, видно, діялося щось ще гірше. Тепер уся увага була віддана ходячим пораненим. Їх усе ще було більше двох сотень. Одна з сестер сказала їй відвести п’ятнадцять із них у палату сестри Беатриси. Вони йшли за нею коридором вервечкою, як діти в школі. У деяких руки були на перев’язі, інші були поранені в голову чи в груди. Троє ішли на милицях. Усі мовчали. Біля ліфтів утворилося скупчення, одні каталки чекали, щоб дістатися вниз, у підвальні операційні, інші треба було відправити нагору в палати. Вона знайшла в ніші місце, аби посадити тих, що на милицях, наказала їм нікуди не йти, а інших повела сходами нагору. Ішли вони повільно, відпочиваючи на кожній площадці.
— Вже недалеко, — повторювала вона, але вони наче й не помічали її.
Коли вони дійшли до палати, вона, згідно з правилами, повинна була доповісти старшій сестрі. Тієї в кабінеті не було. Брайоні обернулася до своєї вервечки, яка скупчилася за нею. На неї вони не дивилися. Всі дивилися їй за спину, у вікторіанські простори величезної палати з високими колонами, пальмами в діжках, охайно розставленими ліжками з чистими, вже розкладеними постелями.
— Почекайте тут, — сказала вона. — Сестра зараз кожному визначить ліжко.
Брайоні швидко пішла в дальній кінець палати, де сестра й дві санітарки нахилилися над хворим. За спиною у неї почулося човгання. Солдати вже йшли палатою. Вона перелякано замахала на них руками.
— Вийдіть, будь ласка, вийдіть і почекайте.
Однак вони вже розтеклися по палаті. Кожен із них бачив тільки своє ліжко. Не дожидаючи дозволу, не знімаючи черевиків, не помившись, не чекаючи ні дезінсекції, ні госпітальних піжам, вони вкладалися на ліжка. Брудним липким волоссям, чорними від бруду обличчями тулилися до подушок. Сестра вже спішила з дальнього кутка палати, її кроки відлунювали серед цих достойних стін. Брайоні підійшла до ліжка й потягла за рукав солдата, який колисав руку, що вислизнула з черезплічника. Він різко випростав ноги, залишивши на ковдрі брудну масну смугу. І все це її вина.
— Треба встати, — сказала вона, коли підійшла сестра. І невпевнено додала: — Є ж якийсь порядок.
— Людям треба виспатися. Порядок буде потім, — сестра говорила з ірландським акцентом. Вона поклала Брайоні на плече руку й легенько повернула, щоб можна було прочитати ім’я на бирочці. — А зараз повертайтесь у своє відділення, сестро Толліс. Гадаю, що ви там потрібні.
Вона легесенько підштовхнула Брайоні, відправляючи її займатися власними справами. Палата обійдеться без таких, як вона, педантів. Солдати навкруг вже спали, а її знову виставили ідіоткою. Звичайно, їм потрібно виспатися. Вона лиш хотіла зробити те, чого, як вважала, від неї очікували. Врешті-решт, не вона ж встановлює правила. Їй втовкмачували їх протягом усіх цих останніх місяців, тисячі параграфів, що стосуються прийому нових хворих. Звідки їй було знати, що вони насправді не мають жодного значення? Це обурення переслідувало її мало не до дверей власного відділення, і тут вона згадала про тих трьох на милицях, які чекали внизу на ліфт. Вона кинулася сходами вниз. Ніша була порожня, в коридорі не було й сліду тих солдатів. Їй не хотілося розпитувати сестер чи санітарів, визнаючи власну безпорадність. Хтось, мабуть, забрав цих поранених. Більше вона їх ніколи не бачила.