Коли вона взяла пінцет, нога вся напружилася й затремтіла.
— Не стримуйте дихання. Постарайтеся розслабитись.
Він уїдливо пирхнув.
— Ага, вже!
Вона притримувала праву руку лівою. Їй би було простіше, якби вона сіла на краєчку його ліжка, але це було непрофесійно і суворо заборонялося. Коли вона поклала ліву руку на неушкоджену частину його ноги, він здригнувся. Вона вибрала найменший, як їй здалося, уламок із самого краєчка. Частина, що виступала назовні, була майже трикутною. Вона затиснула його, секунду перечекала, потім рішуче, але не шарпаючи, витягла його весь.
— Бля-а!
Слово, яке вирвалося, луною відбилося від стін палати й немовби повторилося декілька разів. Запала тиша, а принаймні за ширмою стало тихіше. Брайоні все ще тримала пінцетом закривавлений металевий уламок. Він був сантиметри із два завдовжки й звужувався до вістря. Почулися рішучі кроки. Якраз коли вона вкинула шрапнельний уламок у лоток, сестра Драммонд рвучко відсунула ширму. Абсолютно спокійна, вона глянула на табличку в ногах ліжка, щоб прочитати ім’я солдата і, можливо, оцінити його стан, тоді стала над ним і втупилася в нього очима.
— Як ви смієте, — тихо сказала вона. А тоді ще раз: — Як ви смієте так висловлюватися в присутності однієї з моїх сестер.
— Прошу вибачення, сестро. Це просто вирвалося.
Сестра Драммонд зневажливо глянула в лоток.
— Порівняно з тими, хто потрапив до нас протягом останніх годин, авіаторе Янґ, ваші поранення несерйозні. Можете вважати себе щасливчиком. Тому виявіть хоч трошки відваги, гідної вашого мундира. Продовжуйте, сестро Толліс.
У тиші, яка запала після її відходу, Брайоні бадьоро сказала:
— Ну, що, продовжимо? Залишилося тільки сім. Коли все скінчиться, я принесу вам бренді.
На ньому проступив піт, він тремтів усім тілом, пальці, які він затиснув на металевому узголів’ї, аж побіліли, але поки вона витягала уламки, він не видав ні звуку.
— Знаєте, якщо хочете, можете кричати.
Але він не хотів ще одного приходу сестри Драммонд, і Брайоні добре розуміла його. Найбільший уламок вона залишила наостанок. Він не вийшов з першого разу. Вояк сіпнувся всім тілом, щось засичав крізь стиснуті зуби. За другим разом уламок вийшов із тіла на п’ять сантиметрів. Вона витягла його весь лише з третьої спроби і показала йому — закривавлений десятисантиметровий сталевий стилет із щербатими краями.
Він зачаровано дивився на нього.
— Помийте його, сестричко. Я заберу його додому.
Потім він зарився головою в подушку і почав плакати. Можливо, від болю, можливо, від вимовленого слова «додому». Вона вийшла, щоб принести йому бренді, і забігла в мийку, де її вивернуло.
Ще довго вона знімала старі бинти, промивала й перев’язувала легкі поранення. А потім їй наказали зробити те, чого вона так боялася.
— Я хочу, щоб ви перев’язали рядовому Летімеру обличчя.
Раніше вона вже намагалася годувати його з ложечки, вливаючи бульйон у те, що лишилося від рота, прагнучи заощадити йому приниження, коли все виливалося назад. Він відштовхнув її руку. Ковтання було вкрай болючим. Половина його обличчя була відстрілена. А ще більше, ніж знімати пов’язку, вона боялася виразу докору в тих великих карих очах. Що ви зі мною зробили? Спілкуватися він міг лише тихеньким «а-а-а» десь із глибин горла, слабким розгубленим стогоном.
— Незабаром ми підлікуємо вас, — весь час повторювала вона, не в змозі вигадати нічого іншого.
От і зараз, наближаючись до його ліжка з перев’язочними матеріалами, вона весело сказала:
— Привіт, рядовий Летімер. Це знову я.
Він подивився на неї, не впізнаючи. Відшпилюючи бандаж, закріплений на тімені, вона говорила:
— Усе буде добре. Ось побачите, ви вийдете звідси за кілька тижнів. На жаль, ми не можемо сказати цього більшості з тих, що тут лежать.
Це була єдина втіха. Завжди є хтось, кому ще гірше. Півгодини тому зробили декілька ампутацій капітанові зі Східносуррейського полку — того, в який пішли хлопці з села. А були ж іще й ті, які вмирали.
За допомогою хірургічних щипчиків вона обережно почала знімати шар за шаром просяклий кров'ю, задубілий бинт зі страшної діри на його обличчі. Коли був знятий останній шар, схожість із манекеном у розрізі, який вони використовували на заняттях з анатомії, зникла майже зовсім. Тут усе було розпанахане, криваво-червоне, сире. Крізь щоку, якої не було, вона бачила верхні й нижні кутні зуби й лискучий, жахливо довгий язик. Ще вище, куди вона ледь наважувалася глянути, були відкриті м’язи навколо очної ямки. Такі потаємні, зовсім не призначені, щоб на них дивитися. Рядовий Летімер став чудовиськом і, мабуть, здогадувався про це. Чи любила його раніше якась дівчина? Чи зможе любити його тепер?