Повість «Двоє біля фонтана» видалася нам достатньо цікавою, аби прочитати її дуже уважно. Це не просто ввічливі слова. Ми відкидаємо багато матеріалів, часом навіть визнаних авторів. Тут є кілька цікавих образів — мені сподобалася «висока трава, по якій вже розповзалася левина пожовть середини літа», — і Вам вдалося вловити плин думок і передати його в найтонших подробицях у намаганні витворити характери персонажів. Тут схоплене щось унікальне й нез’ясовне. У нас, однак, з’явилися сумніви, чи не занадто відчутний тут вплив стилю Вірджинії Вулф. Відкристалізоваиий теперішній момент сам по собі є, безперечно, достойною темою, особливо для поезії; він дозволяє автору виявити свої таланти, заглибитися в таїни відчуттів, подати стилізовану версію процесу мислення, дає змогу дослідити примхливість і непередбачуваність людської природи тощо. Хто ж стане ставити під сумнів цінність таких експериментів? Однак така техніка може стати манірною, якщо немає відчуття поступального руху. Говорячи іншими словами, нашу увагу ще більше полонила б первісна привабливість простої розповіді. Розвиток є необхідним.
Так, наприклад, ота дівчинка біля вікна, чию версію ми читаємо першою — тут дуже добре вловлене її абсолютне нерозуміння ситуації. Це стосується також її подальших намірів і відчуття долученості до таємниць дорослих. Ми бачимо цю дівчинку на порозі усвідомлення себе як особистості. Читач заінтригований її наміром розпрощатися з казками й невибагливими оповіданнями і п’єсками з народного життя, які вона писала до цього (як було б добре відчути, якими вони були), але чи не вихлюпнула вона з водою народних казок дитину художньої майстерності? Незважаючи на хороший ритм і точні спостереження, тут мало чого діється після початку, який обіцяв так багато. Молоді чоловік і жінка біля фонтана, які явно відчувають одне до одного нерозділені почуття, тузяться одне з одним через вазу епохи Мін і розбивають її. (Тут багатьом із нас здалося, що порцелянова ваза доби Мін — надто безцінна річ, аби виносити її з дому. Чи не влаштувала б Вас севрська або майсенська порцеляна?) Повністю одягнена жінка залазить у фонтан, щоб дістати уламки. Чи не було б краще, якби дівчинка, яка спостерігає, насправді не знала, що ваза розбилася? Тоді б їй здалося ще загадковішим, що жінка занурюється у воду. Так багато могло б випливати з Вашого задуму — але Ви присвячуєте десятки сторінок опису гри світла й тіні і якимось випадковіш враженням. Потім усе це описується з точки зору чоловіка, тоді жінки — але насправді ми мало чого дізнаємося нового, лише ще щось про вигляд і відчуття речей і якісь малоістотні спогади. Чоловік і жінка розходяться, залишивши на землі вогку пляму, яка швидко випаровується, — і на цьому кінець. Така статика не дозволяє розкритися Вашому безсумнівному таланту.
Якщо ця дівчинка так нічого й не зрозуміла, якщо була цілковито спантеличена невеличкою дивною сценкою, що відбулася на її очах, як це може вплинути на життя двох дорослих, людей? Чи могла вона втрутитися в їхні відносини якимось згубним чином? Або — умисно чи випадково — посприяти їхньому зближенню? Могла вона якось ненароком зрадити їх, скажімо, перед батьками молодої жінки? Вони, безумовно, не схвалили б зв’язку між своєю старшою дочкою і сином їхньої прибиральниці. А може, молода пара могла б із її допомогою обмінюватися записками?
Іншими словами, замість того, щоб так довго описувати відчуття кожного з трьох персонажів, чи не краще було б зобразити їх економніше, зберігаючи окремі яскраві описи світла, каменю й води, які Вам так добре вдаються, — а тоді перейти до витворення певної напруги, гри світла й тіні в самому сюжеті. Найвибагливіші Ваші читачі можуть бути добре обізнані з найновішими теоріями Берґсона стосовно свідомості, але я переконаний, що в них збереглося дитяче бажання, аби їм розповіли цікаву історію, тримали в напруженні стосовно описуваних подій. До речі, вертаючись до Вашого опису, статуя Берніні, яку Ви згадуєте, знаходиться на площі Барберіні, а не на площі Навона.
Простіше кажучи, Вашій оповіді потрібен стрижень. Можливо, Вам буде цікаво дізнатися, що однією з Ваших вдячних читачок була місіс Елізабет Боуен. У вільну мить вона зайшла до нас у редакцію по дорозі на якийсь офіційний сніданок, до рук їй потрапив Ваш рукопис, вона попросила дозволу взяти його додому почитати й прочитала того ж дня. Спершу Ваша проза здалася їй «надто густою, надто пересиченою», хоча це й «компенсувалося наявними тут впливами “Нецікавих відповідей”» (до чого б я сам навіть і не додумався). Потім її «на якийсь час усе це захопило», і врешті-решт вона передала нам деякі нотатки, які, власне кажучи, викладені в тому, що написано вище. Звичайно, Вас може цілком задовольняти Ваша повість у такому вигляді, як вона є, або наші застереження можуть сповнити Вас гнівом і зневагою чи таким розпачем, що Вам навіть дивитися не захочеться на Ваш рукопис. Щиро сподіваємося, що цього не станеться. Нам лиш хочеться, щоб Ви врахували наші зауваження — зроблені зі щирою прихильністю — як основу для наступного варіанта.