Ваш супровідний лист був напрочуд стриманий, але Ви натякнули, що зараз у Вас майже немає вільного часу. Якби щось змінилося і Ви опинилися десь недалеко, ми були б дуже раді зустрітися з Вами за скляночкою вина й продовжити нашу розмову. Сподіваємося, що Ви не розчаруєтесь. Можливо, Вас трошки втішить те, що зазвичай наші листи з відмовами містять не більше трьох речень.
Побіжно Ви просите вибачення за те, що не пишете про війну. Ми вишлемо Вам примірник нашого останнього числа з відповідною редакційною статтею. Як Ви побачите, ми не віримо, що митці зобов’язані визначати свою позицію стосовно війни. І, безперечно, чинять мудро і мають цілковиту рацію, коли ігнорують її і присвячують себе іншим темам. Оскільки митці є безсилими в політичному плані, вони мусять використати цей час для саморозвитку на глибших емоційних рівнях. Ваша праця — Ваша воєнна праця — полягає в тому, щоб культивувати Ваш талант і рухатися в тому напрямку, якого він вимагає. Війна, як ми зазначали, є ворогом творчої діяльності.
Ваша адреса дозволяє припустити, що Ви або є лікарем, або страждаєте від якоїсь тривалої хвороби. В останньому випадку ми всі бажаємо Вам швидкого й успішного одужання.
Наостанок, один із наших працівників хотів би знати, чи не маєте Ви старшої сестри, яка шість чи сім років тому вчилася в Ґертоні.
Щиро Ваш,
СК.
***
У наступні дні повернення до чіткої системи чергувань по змінах розсіяло відчуття плинної позачасовості тих перших двадцяти чотирьох годин. Вона вважала себе щасливою, коли працювала в денну зміну, від сьомої до восьмої з півгодинними перервами на їду. Коли о п’ятій сорок п’ять дзвонив будильник, вона виринала з м’якого провалля втоми й, перебуваючи ще кілька секунд на нічийній території, між сном і повною притомністю, відчувала якесь збудження від передчуття чи то свята, що чекає на неї, чи від якихось важливих змін. Це було схоже на те, як вона прокидалася в дитинстві на Різдво — сонна схвильованість аж до моменту, поки пригадаєш її причину. З очима все ще заплющеними від яскравого світла літнього ранку, що заповнювало кімнату, вона намацувала кнопку годинника й знову занурювалась у подушку — і тоді все верталося. Насправді повна протилежність Різдву. Повна протилежність усьому. Німці готувалися до вторгнення. Усі говорили про це — від швейцарів, які формували власний госпітальний добровольчий загін місцевої самооборони, до самого Черчілля, який малював картини підкореної, голодної країни, і тільки військово-морський флот збереже незалежність. Брайоні знала, що це буде жахливо, будуть рукопашні бої на вулицях і публічні страти, занурення в рабство й знищення всього хорошого. А проте, сидячи на краєчку свого розбурханого, все ще теплого ліжка, натягаючи панчохи, вона не могла ні подолати, ні прогнати якогось жахливо приємного збудження. Як повторювали всі навкруг, країна тепер залишилася з ворогом сам на сам — і так воно було й краще.
Вже й речі виглядали по-іншому: візерунок з ірисів на її несесері, облуплена гіпсова рама дзеркала, її власне обличчя в тому дзеркалі, коли вона причісувалася, — усе виглядало різкішим, яскравішим. Клямка на дверях, коли вона натискала на неї, була нахабно холодною і твердою на дотик. Коли вона виходила в коридор і чула здалеку важкі кроки на сходах, їй уявлялися високі німецькі чоботи, і в животі все стискалося. До сніданку вона мала кілька вільних хвилин, щоб прогулятися самотою вздовж річки. Навіть о цій порі, під чистим небом, річка хижо поблискувала, несучи свої води повз госпіталь. Невже справді може статися, що Темзою володітимуть німці?
Виразність усього, що вона бачила, чула, до чого торкалася, не була, звичайно, зумовлена новим відродженням і щедрістю раннього літа; то було хворобливе усвідомлення наближення кінця, того, що події прямують до розв’язки. Вона відчувала, що це вже останні дні, які сяятимуть у її пам’яті особливим чином. Ця яснота, ця довга череда сонячних днів — це останній вибрик історії перед початком зовсім інших часів. Ранкові процедури, мийка, роздача чаю, перев’язки, нові зіткнення з усіма тими непоправними каліцтвами — все це не псувало її піднесеного настрою. Він забарвлював усе, що вона робила, був для всього постійним тлом. А ще спонукав не зволікати з тим, що заплановано. Вона відчувала, що часу в неї небагато. Якщо вона відкладатиме, гадала, то можуть прийти німці, і вона вже ніколи не матиме ще однієї можливості.