— Усе гаразд, кохасю?
Її не ображали такі запитання, але вона ніколи не знала, як відповідати. Так, дякую? Вона усміхнулася їм, рада, що капюшон ховає її обличчя. Усі, вирішила вона, думають про вторгнення, але не лишається нічого іншого, як робити своє. Навіть якщо прийдуть німці, люди так само гратимуть у теніс, пліткуватимуть, питимуть пиво. Можливо, зникнуть лиш захоплені посвисти. В міру того як вуличка робилася звивистішою й вужчою, шум транспорту на ній ставав голоснішим, а теплі вихлопні гази відчутніше били в обличчя. Ось просто на тротуар виходить вікторіанська тераса з яскраво-червоної цегли. Жінка в строкатому фартуху з шаленим завзяттям замітає перед будинком, з відчинених дверей якого доходить запах чогось смаженого. Вона вступилася, щоб пропустити Брайоні, бо прохід був тут вузьким, але різко відвернулася, коли Брайоні привіталася. Назустріч їй ішла жінка з чотирма клаповухими хлопчиськами, які несли валізки й наплічники. Хлопчаки штовхалися, галасували й футболили старий черевик і не звернули аніякісінької уваги на втомлений материн окрик, коли Брайоні була вимушена вступитися з дороги, щоб дати їм пройти.
— Ану, перестаньте, кому кажу! Дайте пройти сестричці!
Коли вона минала жінку, та криво усміхнулася, покаянно вибачаючись. Двох передніх зубів не було. Вона була сильно напарфумлена, а між пальцями тримала незапалену цигарку.
— Вони такі збуджені цим виїздом на село. Ви не повірите, але вони ніколи там не були.
— Хай вам щастить, — сказала Брайоні. — Сподіваюся, ви потрапите в хорошу сім'ю.
Жінка, вуха в якої теж були чималенькі, але частково сховані під короткою стрижкою, весело розсміялася.
— Вони ще не знають, що їх чекає з цими босяками!
Нарешті вона дійшла до місця, де сходилися кілька вбогих вуличок. Звірившись із відірваною четвертинкою своєї карти, вона вирішила, що це і є Стоквел. Шлях на південь перекривав дот, біля нього стояла купка знудьгованих ополченців, у яких була одна гвинтівка на всіх. Старший чоловік у фетровому капелюсі, комбінезоні і з пов’язкою на руці, з обвислими, як у бульдога, щоками наблизився до неї й наказав пред’явити посвідчення. Потім з надутим виглядом махнув, щоб вона проходила. Вона не наважилася розпитувати в нього дорогу. Наскільки вона орієнтувалася, їй треба було пройти майже дві милі вздовж Клепем-роуд. Людей тут було менше і машин теж менше, а сама вулиця була ширшою, ніж та, з якої вона вийшла. Єдиним звуком був гуркіт трамвая, який саме відійшов від зупинки. Біля низки охайних едвардіанських будиночків, відсунутих подалі від дороги, вона дозволила собі посидіти хвильку на низенькій кам’яній огорожі в тіні платана і зняла туфлю, щоб оглянути натерту п’ятку. Мимо проїхала колона тритонних вантажівок, прямуючи на південь, за межі міста. Вона автоматично глянула їм услід, майже сподіваючись побачити в кузовах поранених. Але там були тільки дерев’яні ящики.
Через сорок хвилин вона дійшла до станції метро «Клепем Коммон». Приземкувата церква з облупленого каменю виявилася зачиненою. Вона витягла батькового листа й ще раз перечитала його. Жінка у взуттєвій крамниці показала їй дорогу до іншої церкви. Навіть перейшовши вулицю й ступивши на траву, Брайоні спершу не помітила церкви. Та ховалася серед зелених дерев і була зовсім не така, як вона чекала. Вона уявляла собі місце, підходяще для злочину — готичний собор із пломеніючими склепіннями, залитий різким багряно-фіолетовим світлом, що пробивається крізь вітражі зі сценами похмурих страждань. Натомість, коли вона наблизилася, перед нею постала гарна цегляна прямокутна будівля, схожа на грецький храм, під дахом із чорної черепиці, зі звичайними вікнами й невисоким портиком з білими колонами, під вежею гармонійних пропорцій з годинником нагорі. Біля будівлі недалеко від портика був запаркований блискучий чорний «ролс-ройс». Дверцята водія були відчинені навстіж, але шофера поблизу не було. Проходячи повз авто, вона відчула тепло від радіатора, таке ж інтимне, як жар тіла, і почула потріскування остигаючого металу. Вона піднялася східцями й штовхнула важкі, оббиті цвяхами двері.