Незабаром її захопила сама ця дія і той газетний репортаж, який вона узгоджувала з ритмом своїх ударів. Ніхто у світі не робить цього краще за Брайоні Толліс, яка наступного року представлятиме свою країну на Берлінській олімпіаді й, без сумніву, виграє золоту медаль. Люди уважно приглядаються до неї, у захваті від її техніки, від того, що вона воліє виступати босою, бо це допомагає їй утримувати рівновагу — таку важливу в цьому вимогливому виді спорту, — коли кожен палець відіграє свою роль; від її стилю, коли вона виносить уперед всю руку, а потім різко викручує зап’ястя в сам момент удару; від того, як вона розподіляє свою вагу і збільшує силу удару, крутнувши стегнами; від її характерної звички розпростовувати пальці вільної руки — ніхто з нею не може зрівнятися. Самоучка, наймолодша донька високого державного чиновника. Гляньте на її зосереджене обличчя, як вона докладно оцінює кут удару, жодного промаху, стинає кожну кропивину з нелюдською точністю. Потрібне все життя, щоб досягти такої майстерності. І як це життя мало не було змарноване драматургією!
Вона раптом усвідомила, що ззаду на першому мості торохтить двоколка. Леон, нарешті! Вона відчула, що він дивиться на неї. Невже це справді його сестра, яку він востаннє бачив три місяці тому на вокзалі Ватерлоо, а тепер представник міжнародної еліти? Через якусь дивну впертість вона не дозволила собі обернутися й подивитися на нього; нехай знає, що вона тепер незалежна від думки інших людей, навіть від його думки. Вона — видатний майстер, повністю заглиблений у своє непросте мистецтво. А крім того, йому слід було зупинити двоколку й побігти берегом їй назустріч, а вона б люб’язно перетерпіла, що він їй перешкодив.
Коли звуки коліс і копит стихли за другим мостом, вона сприйняла це як доказ того, що її брат розуміє, що значить шанувати дистанцію і професійні заняття. І хоч вона продовжувала рубати, обходячи храм довкола, поки її вже не було видно з дороги, їй все одно стало трошки сумно. Її успіхи були позначені нерівним рядком посіченої кропиви на траві, а ще білими пухирями на ступнях і щиколотках, які жахливо пекли. Кінчик ліщинової лозини свистів у повітрі, листя й стеблини летіли на всі боки, але чимраз важче було уявити захоплені вигуки багатотисячних натовпів. Фантазії втрачали свою яскравість, зникало кудись себелюбне задоволення від майстерних рухів і скоординованості, рука боліла. Вона знову робилася самотньою дівчинкою, яка періщить кропиву палицею — і нарешті вона зупинилася, зашпурнула палицю поміж дерева й озирнулася довкруж.
Розплатою за подібні непритомні марення завжди був оцей момент повернення, відновлення того, що було раніше, а тепер здавалося ще гіршим. Її фантазії, багаті на такі достовірні деталі, перетворилися на перебіжну дурість перед лицем твердого моноліту реальності. Важко було прокидатися. «Прокинься», — шептала їй сестра, коли будила її з поганого сну. Брайоні втрачала свою божественну здатність творити, але втрата набувала очевидності лише в цей момент повернення; частиною спокусливих марень була ілюзія, що вона безсила протистояти їхній логіці; міжнародна конкуренція примушує її змагатися на найвищому рівні серед кращих спортсменів світу й відповідати на виклики, зумовлені її вищістю в цьому виді спорту — рубанні кропиви лозиною; вона вимушена докладати всіх можливих і неможливих зусиль, щоб догодити горлаючому натовпу і щоб бути найкращою і — що найважливіше — унікальною. І звичайно ж, це все вона — вигадана нею і про неї, а зараз вона знову опинилася в світі, не в тому, який могла б створити, а в тому, який створив її, і Брайоні відчувала, як вона кулиться під вечірнім небом. Їй набридло бути поза домом, але вона ще не готова повернутися в дім. Невже це все, що буває в житті — «в домі» чи «поза домом»? Невже людям більше немає куди подітися? Вона повернулася спиною до храму і повільно поплелася ідеальним, зробленим кроликами газоном до мосту. Перед нею, освітлена призахідним сонцем, висіла в повітрі хмарка комах, і кожна безладно рухалася, наче на невидимій еластичній ниточці — загадковий куртуазний танець, а може, їх просто переповнює комашина радість, смисл якої їй годі пізнати. У бунтівному настрої вона вибралася стрімким трав’янистим схилом на міст, а опинившись на дорозі, вирішила, що стоятиме там і чекатиме, поки з нею не станеться щось важливе. Це був виклик, який вона кидала буттю — вона не поворухнеться ні заради обіду, ні заради мами, яка кликатиме її. Вона просто чекатиме на мості, спокійно і вперто, поки події, справжні події, а не її власні фантазії, не відгукнуться на її виклик і не розвіють її нікчемності.