На дальніх краях столу — різні фотографії: учасники спектаклю «Дванадцята ніч» на газоні перед коледжем, він у ролі Мальволіо, у підв’язках навхрест. Як доречно. Був і ще один груповий знімок, він і тридцять французьких дітей, яких він навчав у школі-інтернаті недалеко від Лілля. У металевій, злегка вже вкритій мідянкою рамочці, пам’ятці кращих часів, була фотографія його батьків, Ґрейс і Ернеста, зроблена через три дні після весілля. За ними, краєчком потрапивши на фото, виднілося переднє крило автомобіля — звичайно ж, не їхнього; а ще далі — хмелесушка, що неясно вимальовувалася над цегляною стіною. Ґрейс завжди казала, що це був чудовий медовий місяць; два тижні збирали хміль із його родиною, спали в циганському фургоні, що стояв у дворі ферми. На батькові була сорочка без комірця. Шийна хустка й мотузяний пояс на фланелевих штанах жартівливо підкреслювали, мабуть, циганський колорит. Голова й обличчя в нього були круглими, хоча вигляд не такий вже й веселий, бо усмішка для камери не була достатньо щирою, губи стиснуті, і замість тримати за руку молоду дружину, він склав руки на грудях. Вона ж навпаки, пригорнулася до нього, втулила голівку йому в плече й незграбно, двома руками трималася за сорочку біля ліктя. Ґрейс, завжди добродушна й життєрадісна, усміхалася за двох. Проте виявилося, що щирості й добросердечності недостатньо. Схоже було, що Ернест думками вже десь далеко, вже забіг на сім років уперед, у той вечір, коли він піде геть із посади садівника у Толлісів, зі свого котеджу, не взявши нічого, не залишивши навіть прощальної записки на кухонному столі, і покине дружину й шестирічного сина, які потім усе життя гадатимуть, що з ним сталося.
На столі, розкидані поміж робочими записами й купами паперів по ландшафтному дизайну й анатомії, поневірялися численні листи й поштові картки: неоплачені рахунки за харчування, листи від тьюторів і друзів, де його вітали з отриманням диплома з відзнакою, які він і досі із задоволенням перечитував, і інші, з делікатними запитаннями щодо його подальших планів. Останній лист, написаний коричневим чорнилом на бланку одного з департаментів Вайтхолу, був від Джека Толліса зі згодою допомогти з оплатою навчання в медичній школі. Були й бланки вступних документів, сторінок на двадцять, і товсті, друковані дрібним шрифтом довідники для абітурієнтів з Единбурга й Лондона, а їх педантичний, переускладнений стиль немовби пророкував якийсь новий вид академічної ретельності. Однак сьогодні вони рокували йому не пригоду й новий початок, а вигнання. Він уже бачив усе це попереду: похмура одноманітна вулиця десь далеко звідси, обклеєна квітчастими шпалерами кімнатка з потемнілою шафою і синельним покривалом на ліжку, старанні нові друзі, переважно молодші за нього, ванночки з формальдегідом, лункі лекційні аудиторії — і ніщо не нагадує про неї.
З-поміж книжок по дизайну він витягнув том про Версаль, якого позичив із бібліотеки Толлісів. Це сталося в той день, коли він уперше помітив, що ніяковіє в її присутності. Приклякнувши, щоб зняти черевики біля вхідних дверей, він раптом усвідомив стан своїх шкарпеток — з дірками на пальцях і на п’яті, та ще й, чого доброго, трохи пахнуть — і рвучко зняв і їх. Яким же він почувався ідіотом, коли йшов за нею через хол і далі в бібліотеку босоніж. Єдиним його бажанням було якнайшвидше втекти звідти. Він вислизнув через кухню, а потім попросив Денні Гардмена обійти будинок кругом і принести йому черевики й шкарпетки.