Він проминув дерева й опинився в тому місці, де стежка виходила на дорогу. Розлоги парку в сутінках ставали неначе більшими, а м’яке жовте світло у вікнах по той бік озера робило будинок величним і прекрасним. Там була вона, можливо, у своїй кімнаті, готується до обіду — схована від очей, у задній частині будинку на третьому поверсі. Вікна виходять на фонтан. Він прогнав ці надто живі, денні думки про неї, бо не хотів з’являтися в збентеженому стані. Тверді підошви його черевиків голосно стукали по щебінці, наче гігантський годинник, і він став думати про час, про його невичерпні запаси, про розкіш нерозтраченого майбутнього. Ніколи раніше не почувався він таким непристойно молодим і не відчував такої жаги, такої нетерплячки, щоб його історія вже почалася. В Кембриджі були викладачі з живим розумом, які все ще цілком пристойно грали в теніс, все ще займалися веслуванням, а були ж на двадцять років старшими за нього. Ще щонайменше двадцять років, протягом яких історія його життя розгортатиметься принаймні на такому ж рівні фізичної справності — майже стільки, скільки він прожив досі. Ці двадцять років перенесуть його в якийсь футуристичний 1955 рік. Що такого важливого знатиме він тоді, що зараз приховане від нього? І чи залишаться в нього потім ще років із тридцять, які можна буде прожити з більшою розважливістю?
Він почав думати про те, яким буде в 1962 році, коли йому буде п’ятдесят, коли він буде старий, щоправда, ще не такий старий, аби не приносити користі; про того загартованого, знаючого лікаря, яким він буде тоді, з його професійними таємницями, з усім накопиченим досвідом успіхів і трагедій. І ще назбираються тисячі книжок, бо в нього буде кабінет, величезний і похмурий, весь заповнений трофеями мандрів і роздумів усього життя — рідкісні рослини з тропічних лісів, отруєні стріли, невдалі електричні винаходи, фігурки з мильного каменю, засушені черепи, зразки мистецтва туземців. На полицях, звичайно, медичні довідники й плоди власних роздумів, але й книжки, які зараз заповнюють його комірчину на горищі котеджу — поезія вісімнадцятого сторіччя, яка мало не переконала його зайнятися парковим мистецтвом, третє видання Джейн Остін, Еліот, Лоуренс і Вілфред Оуен, повне зібрання Конрада, неоціненне видання «Села» Кребба 1783 року, Гаусмен, екземпляр «Танцю смерті» Одена з автографом. Бо це, безумовно, вкрай важливо: він буде кращим лікарем, якщо добре знатиме літературу. Як глибоко зможе проникнути його витончена чулість у людські страждання, в самовбивчу безрозсудність чи у звичайні невдачі, які ведуть людей до втрати здоров’я! Народження, смерть, а між ними — тлінність. Злети й падіння — ось із чим має справу лікар, і з цим же має справу література. Він думав про роман дев’ятнадцятого сторіччя. Безмежна поблажливість і широта поглядів, ненав’язлива добросердечність і тверезі оцінки; того лікаря, яким він хоче бути, характеризуватиме живий відгук на жахливі повороти долі та на марні й комічні заперечення неминучого; він намацуватиме слабкий пульс, слухатиме завмираюче дихання, відчуватиме, як холоне після гарячки рука, й міркуватиме — як цьому вчать тільки література й релігія — про жалюгідність і шляхетність людського роду…