— Хлопчику мій! Що сталося?
Якийсь час він просто не міг вимовити ні слова. Замість цього він простягнув до неї шкарпетку, а потім показав нею кудись у коридор. Сесилія виглянула й побачила в кількох метрах П’єро, теж босого, який теж тримав шкарпетку й дивився на неї.
— Отже, кожен із вас має одну шкарпетку.
Хлопчик кивнув, натужно ковтнув і аж тоді спромігся нарешті сказати:
— Міс Бетті сказала, що відлупцює нас, якщо ми зараз не спустимося пити чай, але в нас тільки одна пара шкарпеток.
— І ви через неї побилися.
Джексон рішуче труснув головою.
Коли вона йшла з хлопчаками по коридору до їхньої кімнати, спершу один, потім другий узяв її за руку, і її навіть здивувало, яке вона відчула задоволення. Водночас вона не могла не думати про свою сукню.
— А ви не просили сестру допомогти вам?
— Вона з нами зараз не розмовляє.
— Чому це?
— Вона нас ненавидить.
Кімната являла собою жахливе звалище: розкиданий одяг, мокрі рушники, шкірки від помаранчів, роздерті клапті коміксу, розкладені навкруг аркуша паперу, перекинуті стільці, напівприкриті ковдрами й постягуваними матрацами. Між ліжками на килимі — велика мокра пляма, в центрі якої лежав кусок мила й мокрі жмути туалетного паперу. Напівзірвана штора криво звисала з-під ламбрекена, і хоча вікна були відчинені, повітря було вогким, наче ним уже довго дихали. Усі шухляди в комоді були відкриті й порожні. Складалося враження, що тут замкнули нудьгу, яка час від часу переривалася пустуванням і різними вигадками — стрибали з ліжка на ліжко, будували табір, майже вигадали якусь настільну гру, потім покинули. В домі Толлісів ніхто не займався близнятами, і щоб якось приховати свою вину, вона весело сказала:
— Поки кімната в такому стані, ми нічого тут не знайдемо.
Вона почала наводити лад, перестилати ліжка, скинула свої шпильки й вилізла на стілець, щоб закріпити штору, і давала близнятам маленькі й нескладні завдання. Вони слухняно виконували їх, але були якимись тихими й зніченими, коли щось робили, наче вона пропонувала їм покарання, а не спасіння, сварила, а не заспокоювала. Вони соромилися своєї кімнати. Поки вона стояла на стільці в своїй облягаючій темно-зеленій сукні, їй у голову прийшла простенька думка: як же їм тоскно і страшно бути позбавленими любові й конструювати своє життя з нічого в якомусь чужому домі.
З трудом, бо майже не могла зігнути колін, вона злізла зі стільця, сіла на краєчку ліжка й поплескала долонями по обидва боки від себе. Хлопці, однак, залишилися стояти, очікувально на неї дивлячись. Вона вдалася до злегка наспівного тону виховательки дитячого садочка, яку колись обожнювала.
— Але ж ми не будемо плакати через загублені шкарпетки, правда?
— Власне кажучи, ми б краще поїхали додому, — сказав П’єро.
Відчувши докір, вона повернулася до тону дорослої розмови.
— Зараз це неможливо. Ваша мама в Парижі з… ну, поїхала трошки відпочити, а тато зайнятий у коледжі, тому вам якийсь час треба побути тут. Мені шкода, що про вас забули. Але ж вам було так добре на басейні.
— Ми хотіли грати в спектаклі, — сказав Джексон, — а Брайоні пішла геть і ще й досі не повернулася.
— Правда? — Ну от, ще про когось треба турбуватися. Брайоні вже давно слід би було повернутися. Це, в свою чергу, нагадало їй про людей, які чекають внизу: мама, кухарка, Леон, гість, Робі. Навіть вечірнє тепло, яке пливло в кімнату через відчинені вікна в неї за спиною, накладало певну відповідальність; це був той літній вечір, про який мрієш цілий рік, і ось він нарешті настав, зі своїм п’янким ароматом, багатий на різні приємні речі, а її відволікають проханнями й дрібними неприємностями. Але ж вона просто мусить. Інакше це буде неправильно. Як чудово було б сидіти на терасі з Леоном, попиваючи джин з тоніком. І це ж зовсім не її вина, що тітка Герміона втекла з якимось поганцем, який щотижня виголошує по радіо душевні проповіді. Досить сумувати. Сесилія підвелася й плеснула в долоні.