Усі розсілися, і письменниця вже готова була розпочати свою невеличку промову, щоб коротко переповісти сюжет і змусити похвилюватися через те, що доведеться виступати перед дорослою аудиторією завтра увечері в бібліотеці. Проте першим заговорив П’єро.
— Ненавиджу п’єси і все, що з ними пов’язане.
— Я теж їх ненавиджу, — докинув Джексон, — і ще переодягання.
Під час сніданку було пояснено: близнюків слід розрізняти по тому, що в П’єро з лівого вуха вирваний трикутний шматочок плоті — наслідок того, що він мучив собаку, коли йому було три роки.
Лола дивилася кудись убік. Брайоні розсудливо запитала:
— Як можна ненавидіти п’єси?
— Бо все це — кривляння. — П’єро навіть знизав плечима, сповіщаючи таку самоочевидну істину.
Брайоні відчувала, що він має рацію. Саме за це вона й любила п’єси, принаймні свою; всі будуть від неї у захваті. Вона дивилася на хлопців, під чиїми стільцями вода збиралася в маленькі калюжі, перш ніж всякнути в шпари підлоги, і бачила, що вони ніколи не зрозуміють її честолюбних поривань. Поблажливість пом’якшила її тон.
— Ти гадаєш, Шекспір теж просто кривлявся?
П’єро скоса глянув повз сестру на Джексона. Це войовниче ім’я було начебто знайомим, з якимось присмаком школи й дорослої впевненості, але близнюки звикли шукати підтримки тільки один в одного.
— Усі про це знають.
— Ясна річ.
Лола, коли заговорила, повернулася спершу до П’єро, а на половині речення перевела погляд на Джексона. В сім’ї Брайоні місіс Толліс ніколи не доводилося наказувати щось одночасно обом дочкам. Зараз Брайоні побачила, як це робиться.
— Ви гратимете в цьому спектаклі або дістанете по шиї, а я потім все розкажу батькам.
— Якщо ми дістанемо по шиї, то це ми все розкажемо батькам.
— Ви гратимете в цьому спектаклі, або я все розкажу батькам.
Те, що погроза була обачно пом’якшена, ніяк не вплинуло на її вагомість. П’єро закусив нижню губу.
— А чому ми повинні? — У відповіді був і бунт, і готовність до поступки. Лола легенько скошлатила його злипле волосся.
— Пам’ятаєте, що сказали батьки? Ми гості в цьому домі і повинні поводитися — як ми повинні поводитися? Ну? Як ми повинні поводитися?
— Прис-тойно, — хором відповіли нещасні близнюки, мало не затинаючись на незвичному слові.
Лола обернулася до Брайоні й усміхнулася:
— Розкажи нам, будь ласка, про свою п’єсу.
Батьки. Яка б узаконена сила не крилася в цій множині, вона готова була розпастися, а то й уже розпалася, але поки що цього не можна було визнавати, і навіть від наймолодших вимагали мужності. Брайоні раптом стало соромно за все, що вона з таким егоїзмом розпочала, оскільки їй ні разу не спало на думку, що родичі можуть не схотіти брати участь у «Випробуваннях Арабелли». У них були свої випробування, своє власне лихо, і зараз, будучи гістьми в її домі, вони вважали, що мають певні зобов’язання. А ще гірше, що Лола ясно дала зрозуміти: вона теж гратиме, роблячи ласку. Беззахисних Квінсі змушували до цього. І все ж Брайоні не могла позбутися неприємної думки, чи не було тут якоїсь підтасовки, чи не використовує Лола близнюків, щоб виразити щось від свого імені, щось вороже чи згубне? Брайоні відчувала всю невигоду того, що вона на два роки молодша від іншої дівчинки, на неї тиснули два повних роки відставання у вдосконалюванні вишуканих манер, і зараз власна п’єса видалася їй жалюгідною і недоречною.
Весь час уникаючи Лолиних очей, вона почала переказувати сюжет, хоча її чимраз більше охоплювало відчуття його безглуздості. У неї вже не було бажання переконувати кузенів, якою сенсацією стане прем’єра.
Не встигла вона замовкнути, як П’єро заявив:
— Я хочу бути графом. Я хочу бути поганим.
А Джексон просто додав:
— А я — принц. Я завжди принц.
Вона готова була обійняти й розцілувати їхні маленькі личка, але лише сказала; «Домовилися».