Більш як тридцять хвилин промайнули непомітно, поки ці клаптики — спогадів, суджень, непевних рішень, запитань — неспішно розкручувались у її думках, а вона навіть не поворухнулася й не чула, як кожні п’ятнадцять хвилин бив годинник. Почула, як зірвався вітер, причинив одне з вікон, потім знову все стихло. Пізніше її відволікли Бетті та її помічниці, які прибирали в їдальні, потім і ці звуки зникли, і Емілі знову опинилася десь па перехресних стежках власних марень, пливучи за асоціаціями і з майстерністю, витвореною тисячами головних болів, уникаючи всіх несподіваних і неприємних речей. Коли нарешті задзвонив телефон, вона одразу ж підвелася, не здригнувшись, не здивувавшись, повернулася в хол, зняла трубку й озвалася, як завжди, з питальною інтонацією.
— Будинок Толлісів?
Телефоністка на комутаторі, гугнявий помічник, пауза і потріскування на лінії, нарешті безбарвний голос Джека.
— Скарбе мій. Я сьогодні пізніше, ніж завжди. Мені страшенно прикро.
Було пів на дванадцяту. Проте вона поставилася до цього спокійно, бо він приїде під кінець тижня, а одного прекрасного дня повернеться додому назавжди, і не буде ніяких неприємних слів.
— Усе гаразд, — сказала вона.
— Довелося переглянути звіт по обороні. Треба буде ще раз друкувати. А потім то одне, то інше.
— Переозброєння? — лагідно запитала вона.
— Побоююся, що так.
— Знаєш, усі виступають проти цього.
Він пирхнув.
— Тільки не в нашій конторі.
— І я теж проти.
— Що ж, люба. Сподіваюся, що колись переконаю тебе.
— А я тебе.
В цьому обміні репліками відчувалася взаємна симпатія, а його звичність заспокоювала. Як завжди, він запитав, як у неї пройшов день. Вона розповіла про страшну спеку, про провал спектаклю Брайоні, про приїзд Леона з приятелем, про якого вона сказала:
— Він із твого табору. І йому потрібно щонайбільше солдатів, щоб він міг продати уряду шоколадні батончики.
— А, знаю. Плужні лемехи, загорнені у фольгу.
Вона розповіла про обід, про дикий вигляд Робі за столом.
— Ми справді мусимо посилати його в медичний коледж?
— Так. Це сміливий крок. Типовий для нього. Я знаю, що він зуміє скористатися цим.
Потім вона розповіла, як обід завершився листом близнюків і як були відправлені пошукові групи.
— Маленькі негідники. І де ж їх знайшли?
— Я не знаю. Я все ще чекаю.
На лінії запала тиша, яку переривали лиш далекі механічні клацання. Коли старший державний службовець нарешті заговорив, він уже все для себе вирішив. Те, що він звернувся до неї по імені, що траплялося дуже рідко, підтверджувало, наскільки він серйозний.
— Емілі, я кладу трубку, бо збираюся подзвонити в поліцію.
— Гадаєш, це справді потрібно? Поки вони доберуться сюди…
— Якщо буде щось нове, сповісти мені негайно.
— Почекай…
Вона обернулася на звук. Через головні двері входив Леон. Одразу за ним — Сесилія, обличчя якої було спантеличено застиглим. Потім увійшла Брайоні, обіймаючи за плечі кузину. Лолине обличчя було білим і мертвим, наче гіпсова маска, і Емілі, яка нічого не могла прочитати на ньому, одразу ж подумала про найгірше. Де близнюки?
Леон перетнув хол, підійшов до неї, простяг руку до телефону. Штани його від колін до щиколоток були брудними. Де він знайшов болото в таку сушу? Дихав він важко, знесилено, липке волосся звисало з чола. Він вихопив у неї трубку й повернувся спиною.
— Це ти, тату? Так. Слухай, я гадаю, тобі краще приїхати. Ні, не знайшли, але сталося щось гірше. Ні, ні, про це не по телефону. Якщо зможеш, то зараз. Нам все одно треба їм подзвонити. Краще, якщо ти це зробиш.
Вона приклала руку до серця й зробила кілька кроків у напрямку Сесилії й дівчат, які стояли й дивилися на неї. Леон стишив голос і щось швидко бурмотів у трубку, прикривши її рукою. Емілі не чула ні слова й не хотіла почути. Вона б воліла зараз втекти нагору, в свою кімнату, але Леон завершив розмову, грюкнув трубкою і обернувся до неї. Погляд у нього був важкий, очі примружені, і їй подумалося, чи вона справді бачить у них гнів. Він намагався глибоко дихати, губи розтягайся в якійсь дивній гримасі.
— Ходімо до вітальні, де ми зможемо сісти, — сказав він.
Вона чудово все зрозуміла. Він не хотів говорити їй тут, не хотів, щоб вона впала, непритомна, на кам’яну підлогу й розбила собі голову. Вона дивилася на нього, але не рухалася.
— Ходімо, Емілі, — повторив він.
Гаряча синова рука важко лягла їй на плече, і вона відчула крізь шовк, що рука вогка. Цілком безпомічна, вона дозволила повести себе у вітальню, і весь жах зосередився в тому простому факті, що він хотів посадити її, перш ніж розповість, що сталося.