Підійшовши до самого будинку, Брайоні пересунулася до лівого вікна, щоб не потрапити на очі Емілі. Вона опинилася далеко за материною спиною і не могла бачити її очей. Бачила тільки ямочку в куточку ока, біля вилиці. Брайоні була певна, що очі в мами заплющені. Голова була відкинута назад, руки лежали одна на одній на колінах. Праве плече легенько здіймалося й опадало в такт диханню. Брайоні не бачила губ, але знала, що кутики загнуті вниз, і це часто помилково приймали за знак — ієрогліф — докору. Але це було зовсім не так, бо мама була безмежно доброю, лагідною і хорошою. Дивитися, як вона сидить одна, пізно вночі, було, сумно, але й приємно. Зазираючи через вікно, Брайоні піддалася настрою, який охопив її, настрою прощання. Її мамі вже сорок сім — приголомшливо стара. Одного дня вона помре. В селі відбудеться похорон, на якому шляхетна стриманість Брайоні вказуватиме на весь безмір її горя. Коли підходитимуть друзі, щоб пробурмотіти свої співчуття, вони відчуватимуть благоговіння перед масштабом її трагедії. Їй уявлялося, як вона стоїть сама посеред величезної арени у височенному амфітеатрі на очах не тільки всіх тих, кого вона знала, але й усіх, кого вона ще пізнає, всіх людей у своєму житті, які зібралися, щоб виразити їй свою любов у зв’язку з її втратою. А на церковному цвинтарі, в куточку, який вони називали куточком предків, вона і Леон із Сесилією стоятимуть, обійнявшись назавжди, у високій траві, біля нового надгробка, знову на очах у всіх. Це треба буде бачити, І саме від співчуття всіх отих доброзичливців у неї закололо в очах.
Вона могла тоді увійти, підійти до матері, міцно притулитися до неї і почати підсумовувати цей день. Якби вона так і зробила, то не скоїла б свого злочину. Так багато всього не сталося б, нічого б не сталося, і час би усе згладив, перетворивши цей вечір на незначний спогад: ніч, коли втекли близнюки. Коли це було, в тридцять четвертому, чи п’ятому, чи шостому? Але без будь-якої видимої причини, якщо не брати до уваги невиразного обов’язку пошуків і задоволення від перебування надворі так пізно, вона відійшла від відчинених вікон, зачепивши при цьому одне з них плечем, і те з розмаху зачинилося. Звук був різкий — морена сосна по твердому дереву — і прогримів, як докір. Якщо вона залишиться, то повинна буде щось пояснювати, тому вона тихенько ковзнула в пітьму і пробігла навшпиньках кам’яними плитами й пахучими травами, що росли між ними. А тоді опинилася на газоні, між трояндовими клумбами, де вже можна було бігти безшумно. Вона оббігла кругом будинку, до фасаду, на посилану гравієм доріжку, якою шкутильгала босоніж сьогодні вдень.
Звернувши на дорогу, що вела до мосту, вона пішла повільніше. Вона знову опинилася там, звідки вирушала, і подумала, що мала б бачити або принаймні чути інших. Нікого, проте, не було видно. Побачивши темні силуети рідко посаджених у парку дерев, вона завагалася. Хтось ненавидить її, про це не можна забувати, і він непередбачуваний і готовий на все. Леон, Сесилія і містер Маршал, мабуть, десь далеко. Найближчі дерева, а принаймні їх стовбури, мали людські обриси. Або хтось міг там ховатися. Навіть якби хтось стояв перед деревом, а не за ним, вона б не помітила його. Вперше за цей вечір вона почула, як легкий вітерець пробігає верхівками дерев, і цей знайомий звук занепокоїв її. Мільйони окремих і виразних тривог бомбардували її відчуття. Коли вітер раптом схопився, потім завмер, то звук полетів кудись убік, мандруючи темним парком, як жива істота. Вона зупинилася й замислилася, чи вистачить їй відваги дійти до мосту, перейти його, зійти з нього й рушити крутим берегом до храму на острові. Особливо, коли на карту насправді поставлено так мало — просто її підозра, що хлопчики могли туди дістатися. На відміну від дорослих, смолоскипа в неї не було. Ніхто нічого від неї не очікував, вона ж була для них всього лиш дитиною. Близнюкам не загрожує небезпека.