Вона ніколи не зможе втішити себе тим, що на неї чинили тиск чи залякували. Цього не було. Вона сама загнала себе в пастку, увійшла в лабіринт, який сама ж і створила, і була ще надто юною, надто переповненою шанобливим страхом, надто хотіла догодити, аби наполягати на тому, щоб відступитися. Вона не була наділена такою незалежністю характеру, не була достатньо дорослою, щоб мати її. Надто поважна конґреґація згромадилася навкруг її початкових переконливих свідчень і тепер чекала, і вона не могла розчарувати їх біля самого олтаря. Сумніви можна було розвіяти тільки ще глибшим зануренням. Твердо тримаючись того, що вона, як вважала, знає, виганяючи з думок усе зайве, знову й знову повторюючи свої свідчення, Брайоні зуміла не думати про ту шкоду, якої вона — як сама невиразно відчувала — завдає. Коли справу закрили, вирок було оголошено й конґреґація розпалася, саме це безжальне юнацьке забуття, свідоме стирання з пам’яті всього зайвого ще довго захищало її протягом усієї юності.
***
— А я можу. І скажу.
Якийсь час вони сиділи мовчки, і Лолине тремтіння помалу вгамовувалось. Брайоні подумала, що треба відвести кузину додому, але їй не хотілося зараз порушувати цієї близькості між ними — вона обнімала старшу дівчинку за плечі, і та, схоже, горнулася до неї. Далеко за озером вони побачили цяточку світла — хтось на дорозі розмахував смолоскипом, — але ніяк не відреагували на це. Коли Лола нарешті заговорила, голос у неї був задумливий, наче вона розважувала всі можливі «за» і «проти».
— Але ж це безглуздо. Він такий давній приятель вашої родини. Це міг бути й не він.
— Ти б не говорила так, якби була зі мною в бібліотеці, — пробурмотіла Брайоні.
Лола зітхнула й повільно похитала головою, наче намагаючись змиритися з цією неприємною правдою.
Вони знову замовкли й могли б так сидіти ще довго, якби не волога — ще не зовсім роса, — яка почала сідати на траву, коли хмари розійшлися і стало трошки прохолодніше.
Коли Брайоні пошепки запитала кузину: «Гадаєш, ти зможеш іти?», та хоробро кивнула. Брайоні допомогла їй підвестися, і вони рушили через галявину до мосту, спершу тримаючись за руки, а потім Лола сперлася Брайоні на плече. Вони дійшли до підніжжя схилу, і тут Лола нарешті заплакала.
— Я не зможу туди піднятися, — їй було важко говорити через ридання. — Я зовсім не маю сил.
Брайоні вирішила, що буде краще, якщо вона збігає додому за допомогою, і вже збиралася пояснити це Лолі й посадити її чекати, як раптом з дороги над ними почулися голоси, а потім вони побачили смолоскипи. Це чудо, подумала Брайоні, коли почула братів голос. Наче справжній герой, яким він і був, Леон кількома швидкими кроками зійшов схилом униз і, навіть не питаючи, що сталося, взяв Лолу на руки, наче це була маленька дитина. Сесилія щось гукала згори, і голос її був хрипким від тривоги. Ніхто їй не відповідав. Леон уже піднімався схилом з такою швидкістю, що важко було встигати за ним. І все одно, перш ніж вони вийшли на дорогу, перш ніж він опустив Лолу на землю, Брайоні вже почала розповідати йому, що сталося, саме так, як вона це бачила.
XIV
Згадки про допити, про підписані заяви й свідчення, про її благоговійний страх під стінами судової зали, куди її як малолітню не допустили, не так турбуватимуть Брайоні в наступні роки, як уривчасті спогади тієї пізньої ночі й літнього світанку. Як же вина відшліфовує всі способи самокатувань, витворюючи з намистинок подробиць одвічну петлю, чотки, які перебиратимуться протягом усього життя.