Коли минула десята, вони знову зупинилися перепочити. Потім перелізли через огорожу, щоб вийти на польову дорогу, але він не знаходив її на карті. Бігла вона, щоправда, в потрібному напрямку пласкою, майже без дерев, рівниною. Вони йшли ще з півгодини, аж почули стрільбу з зеніток у кількох милях попереду, де було видно шпиль церкви. Він зупинився, знову звіряючись із картою.
— Там же нема бабів, на тій карті, — сказав капрал Нетл.
— Шшш… У нього знову сумніви.
Тернер сперся всією вагою на стовп огорожі. Бік болів щоразу як він робив крок правою ногою. Та гостра штука немовби вистромилась і чіпляла його за сорочку. Неможливо опиратися бажанню намацати її пальцем. Проте відчував він лише ніжну, розірвану плоть. Це несправедливо, що він після минулої ночі знову повинен вислуховувати насмішки капралів. Утома й біль зробили його дражливим, але він промовчав і спробував зосередитися. Знайшов на карті село, але доріжки їхньої не знайшов, хоча вона, без сумніву, вела саме туди. Усе було саме так, як він і думав. Вони вийдуть на дорогу й повинні будуть триматися її аж до лінії оборони вздовж каналу Берґ-Фюрн. Іншого шляху немає. Капрали продовжували підколювати його. Він згорнув карту й рушив уперед.
— Які наші плани, начальник?
Він не відповів.
— Ой, ой. Тепер ти образив її.
Десь далі за зенітками вони почули вогонь артилерії, своєї артилерії, що долинав звідкись із заходу. Наблизившись до села, почули гуркіт машин, які їхали дуже повільно. Потім побачили їх — витягнувшись в одну лінію в північному напрямку, вони рухалися зі швидкістю пішохода. Спокусливо було попроситися, щоб їх підвезли, проте він із досвіду знав, яку доступну ціль становитимуть вони з повітря. Ідучи пішки, ти і бачиш, і чуєш, що діється, їхня доріжка вийшла на велику дорогу, де та під прямим кутом завертала на виході з села. Хвилин із десять вони дали відпочити ногам, присівши на краєчку кам’яного риштака. Тритонні й десятитонні вантажівки, напівгусеничні й санітарні машини ревли на вузькому повороті, рухаючись зі швидкістю менш ніж одна миля на годину, й віддалялися від села довгою, прямою дорогою, обсадженою з лівого боку платанами. Дорога вела просто на північ, до чорної хмари диму над обрієм. Це горіла нафта, і там був Дюнкерк. Компас тепер не потрібен. Вздовж дороги де-не-де валялися понівечені військові машини. Ніщо не повинно дістатися ворогу. З кузовів вантажівок байдуже дивилися притомні поранені. Їхали також броньовані й штабні машини, кулеметні транспортери з «бренами», мотоцикли. Упереміж із ними, напаковані домашнім скарбом і валізами, їхали цивільні машини, автобуси й фермерські вантажівки, вози тягли коні або штовхали чоловіки й жінки. Повітря було сизим від вихлопних газів, і в цьому смороді втомлено брели — наразі швидше від машин — сотні солдатів, більшість із яких несли гвинтівки й свої незручні шинелі — зайвий тягар у цей погожий, теплий ранок.
Разом із солдатами рухалися цілі сім’ї, тягнучи валізи, клунки, немовлят або тримаючи за руки дітей. Єдиним людським звуком, який почув Тернер, звуком, який перекривав гудіння двигунів, був дитячий плач. Були там і старі люди, які йшли самотою. Якийсь старий у свіжому полотняному костюмі, з метеликом на шиї і в теплих домашніх капцях човгав, підпираючись двома палицями, так повільно, що його обганяли навіть машини. Важко відсапувався. Куди б він не йшов, він уже туди не дійде. По той бік дороги, якраз на розі, знаходилася взуттєва крамниця, яка була відчинена й працювала. Тернер побачив жінку з маленькою дівчинкою, яка щось говорила продавцеві, котрий стояв, тримаючи в руках розпаровані черевики. Усі троє не звертали уваги на процесію за їхніми спинами. Рухаючись проти течії і намагаючись повернути на тому ж таки розі, ішла колона броньованих машин, фарба яких ще й не нюхала битви. Прямували вони на південь, назустріч німецькому наступу. Все, чого вони могли домогтися в бою з бронетанковою дивізією, — це кілька годин відстрочки для солдатів, що відступають.