Тож він і сидів там, запаморочений, як і всі інші, як того першого разу поблизу села, назви якого він не пам’ятав. Усі ці французькі села з бельгійськими назвами. Коли він розлучився зі своїм підрозділом і, що ще гірше для піхотинця, зі своєю гвинтівкою? Скільки днів тому це було? Неможливо пригадати. Він оглянув свій револьвер, який весь був заліплений землею. Витяг патрони й жбурнув револьвер у кущі. Ще трохи згодом почув за собою якісь звуки й відчув на плечі чиюсь руку.
— Ось де ти. На, подаруночок від ґрінговардсів[19].
Капрал Мейс простягав йому флягу з якогось убитого солдата. Оскільки вона була майже повна, він використав перший ковток, щоб прополоскати рота, але це б означало змарнувати воду. Він ковтнув і воду, й грязюку.
— Мейс, ти ангел.
Капрал простягнув руку, щоб допомогти йому підвестися.
— Треба рухатися. Ходять чутки, що тих сраних бельгійців розбили. Нас можуть відрізати зі сходу. А йти ще стільки миль.
Коли вони верталися через поле, до них приєднався Нетл. У нього була пляшка вина й плитка «Амо», якими вони тут же поділилися.
— Непоганий букет, — сказав Тернер, добряче потягнувши з пляшки.
— Було в мертвого жабоїда.
Селянин і його коллі знову йшли за плугом. Троє солдатів підійшли до вирви, де стояв сильний запах кордиту. Діра в землі являла собою абсолютно симетричний перевернутий конус із гладенькими боками, наче земля була дбайливо просіяна й вирівняна граблями. Ніяких людських слідів, ні клаптика одягу, ні шматочка взуттєвої шкіри. Мати з дитиною випарували. Він затримався, щоб усвідомити цей факт, але капрали спішили й підганяли його, і незабаром вони вже приєдналися до тих, що брели дорогою. Зараз було легше. Машини стоятимуть, поки сапери не приведуть у село свої бульдозери. Хмара диму від нафти, що горіла, нависала попереду, як розгніваний батько. Високо в небі гули важкі бомбардувальники, постійний двосторонній потік, що рухався до цілей і назад. Тернеру спало на думку, що він, можливо, йде просто на бойню. Але всі інші теж ішли туди, і йому нічого більше не залишалося. Дорога, якою вони йшли, збочувала направо від димової хмари, на схід від Дюнкерка, до бельгійського кордону.
— Співаючі Дюни, — сказав він, пригадавши назву на карті.
— Мені подобається ця назва, — сказав Нетл.
Вони пройшли повз людей, які до крові порозтирали ноги й ледь рухалися. Солдат із кривавою раною в грудях напівлежав на старій тачці, яку штовхали його друзі. Сержант вів коня, через спину якого був перекинутий прив’язаний за руки й за ноги офіцер, непритомний чи мертвий. Якісь солдати їхали на велосипедах, більшість ішли по двоє, по троє. На велосипеді-тандемі проїхав зв’язківець із полку Шотландської легкої піхоти. Його закривавлені ноги безпомічно звисали по обидва боки, а педалі крутив пасажир на задньому сидінні, у якого були перебинтовані руки. Вздовж усієї дороги валялися шинелі, кинуті солдатами, яких діймала спека. Тернер уже переконав капралів не робити цього.
Вони йшли вже годину, коли ззаду почулися важкі ритмічні удари, наче цокання гігантського годинника. Вони озирнулися. На перший погляд здавалося, що якісь величезні двері летять до них плазом уздовж дороги. То був взвод Уельських гвардійців під командою молоденького лейтенанта — бійці йшли строєм із гвинтівками на плече. Вони пройшли форсованим маршем, дивлячись просто себе, високо закидаючи руки. Усі інші розступалися, пропускаючи їх. Часи були цинічними, але ніхто не наважився свиснути їм услід. Ця демонстрація дисципліни й згуртованості присоромила всіх. Тому вони відчули полегшення, коли гвардійці, промарширувавши, зникли з очей, а всі інші знов задумливо поплелися дорогою.